пролог
Ми — босі ноги й різьблені палиці тих, хто простує під сонцем в очікуванні вітру. Якщо помреш, так і не побувавши ув’язненим і звільненим водночас, то ніби й не жив.
Ми — сильні й жадібні руки селян, які не знають спочинку навіть у літах. Якщо ти живеш з того, що сієш і пожинаєш, — не можеш мати великих мрій, а лише великі надії.
Ми — щирі й іронічні посмішки тих, хто приймає чужинця з відчуттям то цікавості, то недовіри. Кожна зустріч — відкриття, кожне зіткнення — вторгнення.
Ми — допитливе око й досвідчене вухо тих, хто випасає стадо й пече хліб.
Ми — крики безневинних дітей і мовчання злопам’ятних старих.
Ми — піднесені молитви на схилених колінах, співи навколо вогнища, язик, розв’язаний вином; запах мирту, стовбур ялівцю, насичений смак сиру.
Містраль додає нам впертості, море — ясності; ми одягаємо чорний серпанок, який сповіщає про горе. Сардинія має один стяг, кожне село має свого мученика. Нашою мученицею є жінка, на ім'я Тереза, смерть якої довгий час залишалася таємницею. Ніхто про неї не говорить, хтось запитує, всі пам’ятають. Терезу вбили — і це наша провина.
Розділ 1
Одного теплого вересневого ранку пестливий пучок світла проникав через вікно на другому поверсі дому Мурру й торкався щоки Терези так, як би її торкалася рука її чоловіка Бруно, якби тільки справи не затримали його в місті довше, ніж планувалося. Недавно жінка народила Еміліо — їхню третю дитину, але через певні ускладнення під час пологів, вона була змушена лежати в ліжку. Однак після декількох тижнів вона більше не могла опиратися непереборному бажанню знову вийти з дому, не зважаючи на те, що ще не минули сорок днів, передбачені для відновлення після пологів. Рішення Терези не дотримуватися цих традицій у такому селі, як Лолай, здавалося самовпевненою нахабністю, але вона звикла чинити свою волю й діяти з необхідності, а не згідно зі звичаями.
Коли вона зосереджено розчісувала перед дзеркалом довге чорне волосся, її медові очі з цікавістю спостерігали за власним відображенням. Уже давно Тереза не розглядала себе ось так зблизька: вона помітила кілька маленьких родимок з обох боків лоба, шкіра обличчя стала більш натягнута, набрякла після недавніх пологів. Жінка легко посміхнулася дзеркалу і її відображення посміхнулося у відповідь, але скорочення м’язів швидко надало їй вимушеного вигляду й змусило видихнути — її обличчя знову стало серйозним. Вона взяла з полички улюблене намисто sa corbula — круглу срібну підвіску у формі плетеного кошика, яку їй подарувала подруга Ґавіна в день її весілля. Вона обережно надягла її на шию і задоволено кивнула.
Далі Тереза вийняла з шафи пишну чорну спідницю: поділ з воланом, прикрашений кольоровими шовковими нитками; і білу лляну сорочку з двома петлицями біля шиї, застібнутих парою запонок. Поверх сорочки вона одягла парчевий приталений корсет, прикрашений паєтками й підібраний у тон до спідниці, взула чорні шкіряні туфлі на підборах. Потім зібрала волосся в акуратний пучок, накрила його шовковою хусткою, складеною трикутником, і зав’язала під підборіддям.
Взявши на руки Еміліо, вона вийшла зі спальні, зупинилася в кінці коридору, щоб розбудити інших двох дітей: восьмирічну Маддалену і шестирічного Франческо. Вони спустилися перед нею по сходах і сонними плюхнулися на кухонні стільці.
Будинок Мурру мав п’ять кімнат, які розташовувалися на двох поверхах: на верхньому поверсі — дві спальні, на нижньому — кухня з каміном, кімната для гостей і маленька комірка. З кухні був вихід у великий внутрішній двір, з одного боку якого були зелена дерев'яна брама, яка виходила на вулицю, а з другого боку двір вів до стайні й невеликого приміщення, яке слугувало коморою. Тереза особисто дбала про періодичне поповнення запасів їжі, напоїв, інструментів, які купував Бруно на ринку: віконниці, садові ножі, граблі, джутові мішки, на продаж односельцям й іншим селянам, які зупинялися в Лолаї, щоб закупитися.
Останніми роками їхні справи пішли різко вгору й завдяки цьому сім’я Мурру стала однією із найвідоміших у селі. Незабаром після цього сповнена оптимізму Тереза переконала чоловіка розширити будинок із західного боку і прибудувати таверну. Жінка взялася за роботу, не зважаючи на вагітність третьою дитиною. Після завершення робіт цей скромний заклад з каміном, декількома столиками й дерев’яним прилавком, за яким була невелика кухонька, став найпопулярнішим у цих місцях. Вона невтомно присвячувала себе дітям і цим двом заняттям, але доволі швидко була змушена покликати собі когось на допомогу. Ріта, наймолодша донька тітки Адріани, сільської вдови, була недосвідчена й бувала досить необережною, проте була старанна й лагідна у поводженні з дітьми. Її видовжене й допитливе обличчя нагадувало мордочку тих білих мишок, які ховаються в домі, й інколи вилазять з-під меблів. Вона часто вигулькувала на кухні зненацька з легким криком, схожим на писк, і задоволено сміялася, коли бачила, як Тереза здригалася на стільці або з переляку клала руку на груди. Простота дівчини контрастувала з серйозністю господині дому, але поступово Тереза навчилася її цінувати. Хоч вони й були зовсім різні, але Ріта виконувала свої обов’язки й багато їй допомагала.
Тереза з’явилася на кухні й побачила, що Ріта розігріває молоко на плиті над каміном. Вона привіталася з дівчиною кивком голови:
— Я йду. Побачимося пізніше, — сказала вона й посміхнулася до старших дітей.
Далі вона зняла темну хустку з вішака біля входу й накинула її собі на плечі. З серванта взяла зв’язку залізних ключів і вийшла несучи на руках Еміліо. Перед тим як переступити поріг і вийти на вулицю, вона наштовхнулася на Торе, який йшов їй на зустріч зі стайні. Він був сивуватий, дужий, значно вищий за неї, вузьколобий, з прикметним гачкуватим носом. Він завжди був стриманий і, попри гарні манери й гордовиту поставу, темні кола під очима й почервонілі кісточки пальців видавали його просте, а не панське походження. У дитинстві Торе втратив батьків й опинився в Лолаї в самому дранті й без грошей. Він виріс разом з Терезою, і з плином часу вони стали як брат і сестра, хоч не були пов’язані кровними зв’язками.
Після початку трудомістких робіт у будинку Мурру, й з огляду на потребу в робочій силі, Бруно, який ще декілька років тому зайнявся торгівлею на різних сільських ярмарках, попросив Торе переїхати до них. Йому потрібен був помічник, ба більше, хтось, хто міг би доглядати за худобою і турбуватися про Терезу з дітьми, поки Бруно не буде вдома. Він був один з небагатьох, хто заступався за господиню дому, зокрема у різних неприємних ситуаціях, і тому мешканці села мали його за слабодуха.
— Сьогодні хороша погода, — радісно сказав Торе.
— Краще себе почуваєте?
Вона кивнула й підняла руки, щоб поправити хустку:
— Я вже досить відпочила.
— Ви ж знаєте, що вам краще не виходити на вулицю? — відповів Торе.
Жінка витягла з кишені в’язку ключів:
— Я пообіцяла.
— Передайте йому від мене привіт, — додав чоловік, змирившись.
Тереза посміхнулася й швидко кивнула головою, потім натиснула на клямку й переступила поріг.
Навпроти з десяток людей сиділи півколом перед будинком Тоніо — здорованя з густими бровами й рідким темним волоссям, зачесаним назад. Усі оніміли від здивування, коли побачили Терезу.
— Терезо! Ми не очікували так рано побачити вас на вулиці, — нарешті пробурмотів Бікку, старигань з хитрою посмішкою.
З народження він не мав нігтя на вказівному пальці правої руки, а ще Бікку щодня виходив з дому в чорному капелюсі з грубого сукна, який у тих краях називали берріттою. Тереза йому не відповіла, а решта селян дивилася врізнобіч, щоб приховати збентеження.
— Маєте якусь термінову справу? — запитав Тоніо, стоячи у дверях з порожніми склянками у руках.
— Лише декілька прострочених замовлень, — відповіла вона йому і пришвидшила ходу.
— Уганяєте коло роботи. Аж по саму ріпицю. — сказав Бікку іронічно.
— До речі, ви маєте такий гарний вигляд. Напевно, ці замовлення важливі… — додав він й обернувся до Еліо — сивого чоловічка, який сидів тут поруч і спирався ліктем на ціпок.
— Хто в молодості дармує, той у старості бідує.
— Гарного дня! — коротко відказала вона, перш ніж повернути за ріг.
Еліо, почувши відповідь Терези, вдарив Бікку ціпком по гомілці.
— Scimpru! Дурню! Замість того, щоб її затримати — ти її наполохав, і вона втекла!
— Спокійно, — веселим голосом проказав Бікку.
— Ти ж бачиш яка вона? Така гордовита, що не зважає навіть на компліменти.
— Ти ще не зрозумів? З поважними людьми потрібно поводитися як з вогнем, — сказав Тоніо, вдаючи мудреця, і додав:
— «Бути не надто близько до вогню й не надто далеко від нього».
Чоловіки кивнули й знову втупилися у порожню браму, а тим часом кілька щигликів пурхали між гілок дерев, перериваючи тишу.
Група односельців залишилася позаду Терези, а вона зціпила зуби й роздратованим жестом загорнула Еміліо в хустку. Сподівалася, що якщо лишатиметься вдома, то виробить певний імунітет до дискомфорту, як це роблять антитіла під час хвороби. До зухвалих поглядів селян вона вже давно звикла, але через часту відсутність Бруно жарти чоловіків стали надокучливими. Вона завжди намагалася уникнути конфліктів, щоб не втрачати клієнтів у магазині чи таверні, але часом не могла себе стримати й відразу починала про це шкодувати. Кожна відповідь, кожен намір виразити своє обурення поглядом чи зміною тону голосу були марними, але достатніми, щоб заохотити їх говорити далі, а не навпаки — припинити.
Вона продовжувала спускатися вниз вузькою вулицею, засадженою лимонними деревами. Сонячне світло відбивалося від бруківки і його відблиск підсвічував на кожному повороті двері будинків у Лолаї. З обшарпаних балконів, що виходили на вулицю, лунали дзвінкі голоси дітей і потріскування перших розпалених грубок, а на вулиці було чути легкий скрип возів удалині. Будинки мали не більше ніж два поверхи, у товстих кам’яних стінах — брами, які були прочинені й ніби чекали на несподіваних гостей; крамниці навпаки були зачинені, і це дозволяло їхнім власникам (стомленим швидше від лінощів, ніж від праці) відпочити декілька годин.
Тереза виросла на цих вулицях, серед людей, які їх заповнювали, проте вона себе не відчувала частиною одного з ними світу. Хоча її дратувало тутешнє життя, але уявити себе в іншому місці Тереза не могла; ця роздвоєність постійно завдавала їй мук, які з часом стали звичними.
Раніше вона була служницею в сім’ї Коллу — багатій сім’ї землевласників. Тереза працювала на Вінченцо, Марґеріту й їхніх чотирьох дітей. Бабуся Терези, яка її виховувала, померла, коли дівчинці виповнилося вісім років, і вона з Торе стали єдиними сиротами в будинку. Можливо тому, а, може, через те, що Тереза була майже одного віку з його дітьми, синьйор Коллу турботливо ставився до неї й наполягав на тому, щоб вона опанувала рукоділля, яке могло б забезпечити їй гідне майбутнє. На її вісімнадцятиріччя у нього вдома побувала група шахтарів; серед них був високий і стрункий хлопець з кучерявим волоссям, що був родом з села неподалік Лолаю. Його звали Бруно. Вони відразу сподобалися одне одному. Хоча хлопець хотів полишити роботу в шахті, бо мав хронічне запалення легень, синьйор Коллу охоче підтримував їхні стосунки. Попри ризик назавжди лишитися загадкою одне для одного, саме бажання взаємного пізнавання призвела до того, що вони закохалися.
Плескіт води й глухі удари дзвонів вдалині супроводжували її зосереджену ходу. Часом Тереза зупинялася і підбирала кілька стиглих горіхів, що впали з дерев. Наприкінці шляху, який після повороту вів до горішньої церкви, жінка почула за спиною пронизливий голос:
— Терезо, це справді ви?
Це була Софія — дружина коваля, старша за неї й вагітна першою дитиною. Коли Тереза поверталася до неї, помітила, що темні очі жінки мовчки міряють її постать від хустки до туфель.
— Ви здорові, слава Богу. А чому це ви вийшли з дому? Вам щось треба? — запитала вона й опустила руку на живіт.
Тереза вдала, що не помітила докору.
— Ні, дякую. Впораюся швидко. Ось-ось і вам народжувати, так?
— З Божою поміччю. Перші місяці були важкими, але вже не багато лишилося чекати. Сподіваюся тільки, що не трапиться неприємних сюрпризів.
Тереза опустила погляд, а Софія витріщила очі, усвідомивши, що бовкнула зайве.
— Насправді я хотіла сказати, що … загалом вам, напевно, нелегко було. Але з дитиною все добре, так? — запитала, нахиляючись уперед.
Тереза кивнула й інстинктивно погладила Еміліо, щоб струсити з себе збентеження.
