Мене все бісить. Мене бісить, що я не розумію світ. Мене бісить слово «ні». Мене бісить, що світ не розуміє мене. Мене бісить, що я асоціал, що я не виходжу на вулицю, що я не здатна вийти на вулицю, що я не здатна зайти всередину, що мені потрібні інші… що я не здатна дати іншим те, що їм потрібно. Мене бісить реклама. Мене бісить, що мене бісить реклама. Я весь час змушена дивитися на якісь недолугі написи, картинки, світлини, які мене не цікавлять. Мене бісить, що вони мене навіть не почнуть цікавити, тож я весь час десь між двома світами. Мене бісить, що після стількох років мене це досі бісить. Кому від цього буде краще? Нікому, то й що… але все одно мене це бісить. Мене бісить, що неможливо простежити природу речей. Мене бісить, що коли я йду купувати собі футболку, то її шив хтось в Таїланді. Мене бісить, що малі діти та жінки вшивають в неї повідомлення «help me», мене бісить, що це всіх бісить, але однаково нічого не зміниться. Мене бісить, наскільки легко можна з кимось розійтися. Мене бісить, як насправді неможливо з кимось розійтися. Мене все це бісить. Чорт. Вона перескакувала через дві сходинки, коли вибігала з дому, так легко, наче бігла не назустріч ночі.
І навіть якщо вже зовсім нічого не можна вдіяти, залишалося одне місце, де можна було сховатися. Залишалося місце поза очима. Місце, яке є відкритим і просторим, коли ми всією своєю вагою опираємося на шию коня, а обличчя ховаємо в його гриві. Ми відчуваємо, як повільно видихає кінь, який він ніжний. Місце, яке колихається, коли ми із собакою крокуємо крізь усі часи та простори, коли він допомагає мені ловити пуголовків у склянку, коли йдемо купатися в таємному озері посеред поля. Місце, яке є тихим та лунким, коли ми споглядаємо Молочний Шлях за нашим будинком. І в цій цілковитій темряві повністю все видно. Це місце, яке є хвилюючим та відважним, коли ми галопом мчимо назустріч перешкоді і знаємо, що переможемо. Місце, яке є полохливим та боязким, коли ми звертаємося до небес із запитанням, а у відповідь падає зірка. Місце, яке дає відповіді й любить нас, коли ми, нахмуривши чоло, обмірковуємо великі проблеми. І навіть якщо вже зовсім нічого не можна вдіяти, залишалося одне місце, де можна було сховатися від ударів прутів, коли наше тіло було змушене розпростертися на землі від ударів батога зловтіхи, коли воно було змушене сидіти і слухати, а коли було зовсім-зовсім погано, воно перетворювалося на кімнату з магічними, залізобетонними дверима, за якими простягалися смуги пастельних ніжних кольорів, до яких можна на певний час ввійти й не відчувати, не думати, не дихати, не бути. Просто-напросто не бути.

Ласкаво просимо додому…

А потім це трапилося.

(***)

Волосся на моїй голові світле. Очі відносно великі і блакитні. Обличчя ідеально симетричне. Ніс доволі малий, рівний, з ледь помітною заглибинкою на передній кістці. Вилиці ще не виразні, але з віком вони до цього готуються. Коли я посміхаюся, на обох щоках утворюються невеликі ямочки, на правій – більша, на лівій – менша. Ластовиння є скрізь, включно з вухами, шиєю чи грудьми. Волосся змінює колір залежно від сонячного світла.
Дзеркало – це достатньо гладка поверхня, що відбиває світло.
У німецькій ідеалістичній філософії Фіхте прийшов із думкою, що останнє речення звучить так: «Я є Я». Але хто утверджує єдність між першим та другим, він так і не сказав. Можливо, він сподівався, що «Я» із цим впорається самотужки.
Дзеркало також використовують і проти гроз чи буревіїв. Іноді воно може зберігати частинки (осколки, клаптик тіні або барвисту пляму, що промайнула). Подекуди в сільській місцевості дітям у колиски досі кладуть маленькі захисні дзеркальця, а згодом ці дзеркальця використовують для ворожіння. Особу в дзеркалі нерідко вважають двійником або істотою, що відображає світ задзеркалля. Після смерті також побутує звичай завішувати всі дзеркала в домі, щоб у них не потрапила душа покійного чи її частинка. Досить гладкою поверхнею є і водна гладь.
Скажу вголос: У мені немає нічого цікавого.

(***)

Знаєте, коли сьогодні вранці я наливав молоко в чорний чай, я усвідомив, що проникання молока в чай є схожим на рух формування атомного гриба. А потім, звісно, постало питання совісті того, хто цю бомбу запустить. Як ті люди із цим можуть жити? Знаєте, моя бабуся ставить собі такі запитання. «Як ті люди могли із цим жити?» – каже. Я записав її голос на диктофон. У той візит ми розмовляли про атомні бомби. Коли я вмикав диктофон, я заглушив його клацання гучним покашлюванням, така вже я людина. Ми розмовляли про те, як американці напали на Корею в п’ятдесят шостому році.
«Но, я тоді була у восьмому класі… коли то було… у п’ятдесят… у п’ятдесят шостому. Тоді на них напали, така різанина…». Вона пам’ятає це з погляду своєї позиції в події, а не за датою. «Як та дівчинка тікала, обгоріла від того напалму, всюди ті фотографії, тоді… нині то вже стара бабка. Довго ті фотографії показували, як її шкіра розвівалася, а вона тікала…
Ну. Косоокі такі бідаки, а вони пішли їх туди бомбити. Навіть не знаю, хто тоді там був президентом, шо наказав таке. Я вже так давно не пам’ятаю, але слоган, який я придумала, пам’ятаю, і він був досить вдатним. Потім я чекала, шо хтось приїде й дасть мені по писку, хтось, хто має родичів в Америці, приїде і відлупить мене».
А це вам у школі наказали скласти слоган? Питання було задане в надії повірити, що нею маніпулювали більшовики.
«Ні, ну кожен мав про то висловитися. Нам дали завдання написати твір про війну, про то, шо вони напали на Корею і шо діти там переживають… як їх палять… ну то мені таке спало на думку. То жах. Хіба ото мало стихійних лих, коли люди вмирають, а ше їх спеціально. Та й таке! Як скинули ту атомну бомбу… Повбивали людей, лишився тіко попіл… Я все одно не розумію, як вони з тим могли жити. Той, хто натиснув на кнопку, шоби то впало. Чи того було треба? Не знаю. Вони б могли додуматися, шо всі вмруть, ціле місто. Я вже навіть не знаю, як ті міста називалися».
Я також ні.
А чому ти не хочеш завести курей? Зміню тему розмови, бо мені вже стало зле.
«Ні, мені тут нема їх куди діти. Коли ше був дід, то в нас тут була загорожа. Тут, де ми сидимо, був хлів із поросям. Тут він мав кролі, а кури бігали тут, але потім він того лишився. Ми ходили по кропиву, він молов кропиву, ми мали й курчата, то було десь у дев’яностому, коли ми сюди переселилися. У дев’яносто третьому році. Я ходила й по траву. Ми мали й малі курчата, спочатку в хаті під лампою, потім тут у загорожі. Тут ми мали тіки пару грядок картоплі».
А для чого треба молота кропива?
«Ну так для курчат. Намолеш кропиви, додаш туди яйця, крохмалю. То був корм для малих курчат, і вони росли. Курчата їдять яйця. То дід купив, десь дводенних. Ми їх мали в хаті й на них світила лампа десь чотирнадцять днів… і було видно, як вони ростуть… вони цяпотіли… варене яйце й мелене зерно. Ну, а потім, коли вони виросли і він їх забив, то то вже не курча було, то був орел. Такі великі поросли, шо навіть у гусятницю не влазили. Такі були ладні, багато наїдку з них було».

ВАМ НІЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ? ІДІТЬ ПРАЦЮВАТИ.
А НЕ НА КОРЕЮ БОМБИ СКИДАТИ.

(***)

Молодий, лукавий на вигляд чоловік повільно крокував за похоронною процесією. Він крокував розважливо, наче супроводжував власне тіло, наче він особисто відходив у вічний відпочинок. Іноді він мугикав собі під ніс мелодію похоронної пісні, або впродовж кількох хвилин руками вдавав, що грає на невидимому тромбоні. Здалеку це могло здатися дивним, але справжні учасники похорону не звертали на це уваги, вони вже звикли до дивака, який у цьому маленькому судетському селі супроводжує кожну похоронну процесію аж нагору на пагорб до цвинтаря, де він зупиняється перед залізними воротами й рішучим кроком спускається назад у долину. Він ніколи не хотів одягатися у ніщо інше, окрім чорного. Коли він був дитиною, молода мати возила його в колясці, а повз часто проходила похоронна процесія. Малим він випростовувався в колясці, а його маленькі товсті кулачки починали диригувати музикантами так, наче він знав цей твір. Відтоді похорони не полишали його.
Він виріс. Переїхав. Вступив у коледж, де вивчав кулінарію. Прославився завдяки своїй знаменитій диявольській суміші, заради якої подорожні могли дати й двадцять кілометрів гаку до моторесту, у якому він працював. Уперше за довгий період у нього був вільний час на вихідних, тож він поїхав відвідати свою стару тітку, яка жила в багатоквартирному будинку під пагорбом, де мешкав і він, коли був дитиною. Село не змінилося. Навіть зараз, у серпні, воно тулилося до себе, наче будинки боялися зробити крок врозтіч, а золоті житні поля розстелялися навколо нього, наче кола після падіння каменя в озеро.
Молодий кухар стояв спиною до вікна в невеликій рожевуватій квартирі, коли почув знайому мелодію. Він різко обернувся і зробив крок уперед, потім дуже повільно підняв праву руку і двома пальцями делікатно відсунув мереживну фіранку, наче то було тонке павутиння. Його темні, майже чорні очі непорушно спостерігали, як із-за повороту ґрунтової дороги під будинком виходить похоронна процесія і прямує вгору на пагорб. Він вагався лиш кілька хвилин. Не промовивши і слова, він вийшов із квартири, розміреним кроком спустився сходами й обережно доєднався до процесії за кілька десятків метрів позаду.
Проте сьогодні він зробить виняток. Сьогодні він увійде у ворота, прослухає обряд, а коли він закінчиться, зійде на пагорб над цвинтарем і присяде на узліссі.
Захід сонця. Він підіймає очі до неба.
Коли мій дядько прийшов додому й повідомив, що їде до Праги вивчати богослов’я, ніхто в родині його тоді не розумів. Його батько, мій дід, спершу декілька разів його добряче відлупцював, а коли це не допомогло, оскільки дядько вперто твердив, що він узрів Всевишнього і той дав йому чіткі вказівки, дід дістав ощадну книжку, переписав на нього майже все, що мав, і сказав: «То їдь давай».

(***)

І так мій дядько вивчився на священника і став тим, хто крокує на чолі похоронних процесій.

(***)