З деякими людьми він би ніколи не познайомився, якби не секс. Люди, яким він ніколи й слово не зронив би чи з якими навіть не перезирнувся б. На рихлій землі, серед бездоріжжя, низьких кам’яних огорож, рядів оливкових дерев, відкрився новий шлях — синювата темрява, в якій звільняєшся від будь-якої скутості; стискання рук відразу переростають у стискання тіл і всяка відмінність згладжується на відкидному сидінні. У такому разі, що ще залишиться від сорому? Після того, як тіла терлися одне об одне? Після того як соски щільно змикалися і піт перемішувався між собою?
— Не закохуйся, — сказав один з тих чоловіків, супроводжуючи його додому.
Це була їхня третя зустріч, або ж друга. Хлопець пам’ятає пітьму, розігрітий салон автомобіля, збудження шкіри під білою сорочкою. Чоловік припаркувався неподалік багатоквартирного будинку, поблизу транспортного кільця, де росла верба. Кожний автомобіль, що проїздив мимо, підсвічував гілля зеленим сяйвом. Також, мабуть, проїхав восьмигодинний потяг до Барі. Світло з вузьких вікон стіни вокзалу таке напористе.
— Не закохуйся, — сказав чоловік, ще тримаючи його в обіймах.
— Ти також, — відповів хлопець, застібаючи блискавку куртки.
У той вечір він ще нічого не знав. Не міг уявити ту порожнечу, яку спричинить цей чоловік своїм зникненням. Хлопець вийшов з авто, — згусток штучного тепла захищав його від прохолодного лютневого повітря. Йдучи бульваром, він думав про завдання з грецької мови, про те, що показують по телебаченню. Тим часом позаду нього темне авто вже рушило з місця.

   
1.
— Я незабаром до вас підійду, — він завжди каже так колегам, проте ніколи цього не робить.
В обідню перерву Лучо воліє залишатися наодинці в офісі. Коли приходить пора, він виглядає з вікна, яке виходить на метушливу вулицю Капруцці; повільно викурює одну цигарку. Часто не одну.
Він затягується знов і знов , його очі спостерігають за стіною вокзалу. Пасажири, які прибувають в місто на роботу, вишикувалися попереду й очікують на автобуси, що відправляються опівдні. Якщо дивитися на них ось так згори, то вони схожі на мучеників: навіть не мають лавки, де сісти, чи навісу , куди сховатися від сонця. Стіна позаду них обклеєна плакатами з усміхненим обличчям Мойри Орфей; за спинами пасажирів її нескінченно клоновані обличчя вишкірилися в довгому саркастичному сміху. Вантажний потяг стукає колесами під час руху. Якась жінка здригається від переляку.
Серед пасажирів є хлопець. Він подорожує маршрутом Барі-Скаппаґрано щонайменше чотири дні на тиждень і щоразу, коли випадає нагода, Лучо спостерігає за ним через блакитнувату пелену цигаркового диму. Він, як тільки помічає його, дістає з кишені сорочки цигарку, яку завжди тримає напоготові. Він вже знає напам’ять розклад хлопця. І цей розклад диктує ритм його залежності.
Уперше саме колір куртки хлопця привернув його увагу — вітрівка яскраво-рожевого кольору. Лучо з вікна свого офісу бачив його в ній впродовж травня. Потім потепліло — і хлопець більше її не одягав. Для того, щоб впізнати його між пасажирами, він мусив пригадати інші його прикмети. Золотавий блиск волосся, енергійна хода, ніби він завжди кудись запізнюється. Однак він приходить завжди завчасно: очікує щоразу на тому ж місці, дещо на відстані від інших пасажирів. Над хлопцем височіє білборд з оголошенням про купівлю золота.
Якось вранці Лучо нарізав кола в пошуках паркомісця і застав його, коли хлопчина виходив на зупинці. Яскраво-рожева вітрівка відсвічувала, її колір злегка тривожив. На мить йому здалося, що хлопець по той бік вікна відповів на його погляд. Лучо спостерігав у дзеркалі заднього виду, як хлопець віддаляється у супроводі однакових посмішок Мойри Орфей. Лучо дивився на нього, поки той не перетворився на рожеву цятку, яку проковтнув підземний перехід.
Він завжди бачив хлопця тільки здаля. Лише одного разу він вийшов йому назустріч на пішохідному переході. Їхні лікті злегка торкнулися. Він був нахмурений. Можливо, тому що світло било йому в очі. Або, можливо, щось інше викликало його невдоволення. Лучо помітив червоний прищик прямо над його ротом.

    
2. 
Неподалік офісу на вулиці Капруцці є кафе, де приймають талони на харчування. Хлопця не було видно на зупинці багато днів. Але одного червневого ранку Лучо зустрів його тут в кафе поблизу роботи.
У той момент, коли він впізнає хлопця, саме тоді, розуміє, наскільки стало для нього важливим його бачити, і яким він був розчарованим усі ці дні, коли не бачив його на зупинці в очікуванні автобуса.
Хлопець сидить сам за алюмінієвим столиком під портиками. Він читає книгу, її пошарпана обкладинка колихається на протязі. Ранній ранок. Один колега наполіг на тому, щоб пригостити Лучо сніданком, але він відразу зрозумів, що це лише привід, щоб завалити його скаргами на керівника відділу. Лучо намагається обрати столик ближче до хлопця. Коли вони сідають, той лиш зводить очі, і затим повертається до читання. Він приділяє їм стільки ж уваги, як і голубам, що метушаться навкруги в пошуках крихт. Вираз його обличчя похмурий, зосереджений, повіки тремтять. Тонкі ноги притулені до ніжок стільця.
У нього на джинсах дірка.
Лучо не може не помічати її. Вона за декілька сантиметрів від його промежини, розміром з зернятко коріандру, крізь неї проглядає гола шкіра. Лучо змушений відвести погляд тоді, коли йому здається, що він вловив певний порух під столом, що видавав збентеження хлопця.
Тим часом його колега раптово замовкає і, схоже, чекає на відповідь.
— Вибач, — каже йому Лучо, — я ще не зовсім прокинувся. Він підсолоджує собі каву, а на лобі йому виступає піт.
Вони заходять усередину кафе, щоб розрахуватися й між ними виникає легка суперечка про те, хто кого пригощає; коли вони виходять, хлопця вже немає. Його алюмінієвий столик виблискує на сонці. Зверху примостився голуб, який надуває воло.
Вони затримуються ще трохи надворі. Саме час для останньої цигарки. Його геть не цікавить те, що каже колега. Слова стають хаосом без сенсу, як графіті, якими заляпані портики.
Річ у тім, що в його свідомості знову виринула ця маленька дірочка.