На цьому їхньому клубі [прим. книжковому клубі «Вставні щелепи] Віра Петрівна вирішує зробити так, як колись у школі з дітьми. Вони, як і нині старенькі, читати не дуже хотіли. Десь на третьому році свого вчителювання молоденька Віра Петрівна заснувала у школі читацький клуб під назвою «Цікаві сторінки» для сьомих-дев’ятих класів. І навіть намалювала плакат із назвою. Але хтось з учнів непомітно дописав на ньому дві літери, і «Цікаві сторінки» стали за ніч нецікавими.
Тоді Віра Петрівна вирішила діяти хитріше. Вона не змушувала їх готуватися до читацького клубу вдома. Натомість збирала всіх у шкільній бібліотеці і читала вголос. Читала, як їй здавалося, найцікавіше, що там було для скептичного підлітка: «Таємничий острів» та «Острів скарбів», «Діти капітана Гранта» й «Томек на стежці війни» і, звичайно ж, «Тореадори з Васюківки». І крига скресла. Спочатку вони бубоніли, але сиділи й слухали. Потім бурчали вже тихіше. Ну і зрештою, потроху почали читати й самі.
Цей дієвий, випробуваний на учнях спосіб Віра Петрівна застосовує і до «Вставних щелеп». Вибір книги для першого колективного читання досить несподіваний — «Гаррі Поттер». Історію про юного чарівника вона ніжно любить відтоді, як вперше прочитала вголос своїй Полінці. Це було чотири роки тому. Онучка все ніяк не хотіла читати. І тоді Толя, знаючи талант мами залюблювати дітей у книжки, привіз їй на канікули Полю, а з нею і вибрані онукою в книгарні три перші частини «Гаррі Поттера».
Бабуся читала Полінці щовечора. Мала була в захваті. Віра Петрівна — теж. Двоє читачок із різницею у шістдесят років. Уся ця історія про магічну школу мала в собі стільки світла й добра, що після трьох прочитаних частин Толікові довелося везти мамі й Полінці решту. Тому сумніву, що історія Гаррі Поттера літнім учасникам їхнього клубу сподобається, у Віри Петрівни чомусь не було: старе ж як мале. Але вибір роману стареньких таки дивує.
— Тю, — першою реагує Ніна Миколаївна, — я думала, ми будемо читать шось таке про любов інтересне, а ви рішили про магію.
— Про магію — це якраз непогано, — озивається Язва. — Може, ми там вичитаємо, як заморозити ваш язик.
— Якщо вам нецікаво, то помовчіть, — буркає на обох Демидович, поки Ніна Миколаївна не встигає огризнутися у відповідь. — Читайте, Віро Петрівно, нікого не слухайте.
І Віра Петрівна починає читати. Але читання постійно гальмується якимись коментарями. Переважно, її сусідки та Камбали. І якщо Сан Санич обмежується частенькою, проте коротенькою реплікою «чорті шо», то Ніна Миколаївна неабияк співпереживає героям. Здебільшого вголос.
— Так, а шо це він, получається, сирота? Боооже, бідна яка дитина!
— Слухайте, а батьки його такі знамениті, бо вони артісти якісь, чи шо?
— Ну, вона їх, канєшно, і поназивала! Як у вас, Петровна, ше досі не поламався язик? Поки ви оце вимовляєте, у вас деменції ніколи не буде.
— А чого вони його постоянно обіжають? Через те, шо він очкарик, чи шо?
Ніна Миколаївна коментує все, що чує: зовнішній вигляд персонажів, їхні стосунки та імена, назви гуртожитків, особливості поведінки, варіанти, де зачаїлося справжнє зло. Віра Петрівна лише усміхається. Сусідка своїми питаннями та реакціями неабияк нагадує їй Полінку. А от Язву коментарі торохтливої Ніни Миколаївни не забавляють, а тільки дратують. Аж поки терпець не вривається остаточно.
— Так, все, я начиталася, — голосно каже вона, зводячись на ноги. — Для мене засідання читацького клубу на сьогодні закрите. На наступне прийду, якщо ви вимкнете цей патефон. — І вона демонстративно киває на Ніну Миколаївну.
— Тю, а шо я такого сказала? — обурюється у відповідь та. — Це вобщето клуб. Чи ми должні на ньому сидіть і, як мертвяки, мовчать?
Але Язва її вже не слухає, вона повільно, проте гучно човгає до дверей. Аби трохи розрядити атмосферу, Віра Петрівна просить учасників «Вставних щелеп» озвучити, у кого які питання, щоб вони разом їх обговорили.
— У мене є, — озивається Ніна Миколаївна.
Секунду всі чекають, ніби хтось мусить сказати «хто б сумнівався», але в актовій залі тиша.
— От якби у вас була така волшебна палочка, як у Гаріка, — Ніна Миколаївна вперто називає Гаррі Поттера не інакше як так, — шо ви однесеньке хотіли б нею наколдувать?
— Щоби закінчилася війна, звісно, — каже першою Віра Петрівна.
— І щоби більше ніколи ніхто не гинув, — додає до бажання Демидович.
— Я б ще попросив, щоб знову малювала рука, — промовляє Художник.
— І щоби хтось хоч на десять хвилин заштопав усім вам рот, — уже стоячи у дверях раптом озивається Язва.
Більше ніхто й нічого не каже. Лише Камбала починає голосно реготати. Йому ці «Вставні щелепи» і так не дуже подобалися, а тут нарешті їх хтось завершив. Та ще й на такій смішній ноті. От тільки Вірі Петрівні геть не смішно. Вона ледве стримує себе, щоб на нього не гримнути. Натомість Камбала себе зовсім не стримує. Ближче до вечора, коли сусідка поливає айстри в садку (Вірі Петрівні чомусь страшенно захотілося попрацювати руками, і Степанівна урочисто видала їй шланг), він, проїжджаючи повз на своєму кріслі, насмішкувато кидає: 
— А де це ваша волшебна палочка? Може, вона б полила.
— Зовсім не смішно, — стримано відповідає Віра Петрівна.
— Чого ж не смішно, як смішно, — хихоче він.
Віра Петрівна повільно відкладає на землю шланг, повертається до старого Камбали й дивиться йому прямо у вічі, точніше, в одне.
— Сан Саничу, от скажіть, чого ви постійно до мене прискіпуєтеся? — каже вона і раптом, відтворюючи один в один інтонацію Ніни Миколаївни, нокаутує. — Чи, може, ви в мене влюбилися, га?
— Я?! — скрикує від несподіванки Камбала.
— Ну не я ж!
І Камбала, замість відповісти, рожевіє, багряніє, буряковіє і набуває всіх можливих відтінків червоного. Так, ніби він не старий дідусь, за плечима якого ціле життя, а зухвалий семикласник, присоромлений однокласницею і загнаний нею ж у кут.
— Ні в кого я не влюбився! — ніяково і від того ще смішніше огризається він. — Тоже мені королєва, придумала.
Віра Петрівна у відповідь усміхається: так, старе таки як мале. Вона відчуває, що це гарна нагода нарешті з Камбалою по-людськи поговорити, бо за цим завжди наїжаченим стариганом точно є щось людське.
— Сан Саничу, а у вас є сім’я? — сміливіше запитує Віра Петрівна.
— Є дочка і внук, — сам не знає чому, але відповідає він.
— І де вони?
— Вроді десь в Англії чи в Ірландії. Де їх тільки жизнь не кидала!..
А далі Камбала сам розказує їй про дочку. До 2014-го Юля жила в Донецьку, працювала на заводі, мала непогану роботу й перспективи. От тільки сина виховувала сама. Чоловік покинув, як народився малий. Камбала доньці не надто допомагав. По-перше, стосунки у них з Юлею завжди були не дуже. В дитинстві він виховував її суворо та в дисципліні. Каже, ніколи не вмів отого сю-сю. Тепер розуміє, що так, може, й неправильно. Нема за що його сильно любить.
А по-друге, навіть якби Сан Санич і хотів їй якось допомогти матеріально, то хіба було чим? Так, у молодості він заробляв непогано. Тоді, коли всіх у Союзі кормив Донбас. А за Горбачова потроху ставало дедалі гірше. Зарплату затримували, умови на шахті важезні, аварія за аварією. Спускаєшся в забій і не знаєш, чи вийдеш. А потім Камбала з якоюсь особливою гіркотою згадує, як у вісімдесят дев’ятому ходив страйкувати, як стукали касками, вимагали ставитися як до людей.
— Оці шахтьорські наші страйки — це була така безнадьога, — зітхає він. — Це потом придумали за нравиться — не нравиться на Майдані плясать, а нам тоді буханки хліба не було за шо купить. От ми й стукали.
А вже на шахтарські мітинги початку дев’яностих Камбала не ходив. На їхній шахті сталася аварія. Він якраз у той день пішов у забій. Загинуло п’ять людей, ще з десяток зазнали поранення. Камбала — лишився калікою. Йому перебило хребет, а ще поранило око, врятувати яке не вдалося. Так він опинився без роботи, без ока, у кріслі колісному і з мізерною пенсією по інвалідності. Та й ту ледь вибили. Донька саме вчилися в інституті в Донецьку. Щоб мати за що її ставити на ноги, дружина Катерина звільнилася з шахти, де працювала на прохідній (там вони з Камбалою і познайомилися), й поїхала на заробітки аж до Хабаровська. Робота важка, умови нелюдські. Жили, як скотина, в бараках. А однієї ночі в їхньому гуртожитку сталася пожежа. Катя його задихнулася чадним газом, не змогла вибратися. Тіло привезли аж за місяць. Після цього Камбала, який і так усе життя любив випити, остаточно скотився в алкоголь. Пив, каже, все, що горіло.
— Я, якшо чесно, хотів просто здохнуть. Хіба то вже жизнь? Пропахав із сімнадцяти год наче проклятий по тих шахтах. А потом трах-бах — і сидиш у колясці нікому не нужний. Ніхто ж мені тоді ні гу-гу.
Щоправда, донька час від часу таки приїздила, возила батька в Донецьк до якоїсь бабки, як каже Сан Санич, кодірувала. Іноді навіть допомагало, аж поки знову не вмочав язика й не зривався. Так роками і жив.
— А потом началась война, — продовжує він. — Ми не зразу поняли, шо воно й до чого. Хтось комусь там на площаді морду б’є, ну подумаєш. Домайданилися ж, блядь, власть поскидали. А тоді стали стрілять. У нас над посьолком гради постоянно літали.
Донька Камбали зі своїм сином виїхала з Донецька одразу. Спочатку до Києва. Трохи поневірялися по знайомих. Каже, донецьким тоді хати не дуже хотіли здавати. А потім влаштувалася на роботу, таки орендувала квартиру, а три роки тому нарешті купила свою — в Ірпені. А от сам Камбала виїхав із Донбасу не відразу. Майже рік жив у сірій зоні, думав, скоро закінчиться. А 2015-го дочка таки переконала й перевезла. Одразу сюди — у Будинок для літніх. Мови про те, щоб жити разом, навіть не було. Не вжилися б — характери. Хоча насправді однакові. Це йому колись онук так сказав. Коли ще телефонував. А зараз наче й забули. Востаннє набирали Сан Санича, коли евакуювалися за кордон. У те, що вони повернуться, Камбала вже не вірить. Квартира їхня пошкоджена, коли відбудують — хтозна. Та й онуку вже сімнадцять. Ще рік — і в армію. Тому хай краще сидить, де сидить. Тільки б приїхали, як він здохне, може, хоч поховають по-людськи. Не те щоби він дуже заслужив, бо був гарним батьком і дідом, але ж рідна кров — не вода.
Віра Петрівна до такої щирості виявляється не готовою — киває й мовчить. І думає. Думає, скільки ж у цьому Будинку ховається ще секретів? Скільки живе у цих старих і колючих людях маленьких великих бід?
— Так шо нічого я у вас не влюбився, — каже раптово їй Камбала. — Просто жизнь вона, сука, собача, того й кидаєшся на всіх і гарчиш.
Віра Петрівна кілька секунд мовчить, а потім повертається до нього і каже: 
— Ви приходьте у наш читацький клуб. Зрештою, ми його тепер «Вставними щелепами» тільки й називаємо. Будемо далі читати.
— Оте чортішо? — перепитує він і, не чекаючи на відповідь, додає: — Спасіба, не треба. В жизні чудес не буває. Нєхєр їх у книжках шукать?
Камбала з розмахом кладе руки на колеса і різко від’їжджає в бік Будинку. А Віра Петрівна мовчки дивиться йому вслід. Дивиться й думає: «Може, і справді чудес не буває, але як же хочеться вірити, що вони таки є».