Якось сказав ти, щоб полестити мені, сказав так, як кажуть закохані у фільмах. Але вже тоді я знала, що ти помиляєшся. Кожен на когось схожий, і на кожного схожий хтось інший. Кажуть навіть, що кожна людина має на світі хоча б одного двійника, а я точно знаю, що маю: я зустріла трьох.
Першою була Майда, висока жінка, яка приходила до нас обробляти кукурудзу. Частина землі біля будинку, де я жила у дитинстві, належала їй – будинок стояв на невисокому пагорбі, а внизу було поле. Упродовж року вона декілька разів приїжджала до нас на тракторі та зі собакою породи бордер-колі на кличку Стела. Поки Майда працювала, Стела сиділа поруч з нею в кабіні або на краю поля, засідаючи на полівок та польових мишей.
Майда була старша за мене років на тридцять, але було видно, що вона – моя копія. Ми мали однаковісінькі обличчя, хіба що її риси були трохи різкіші. У неї були ямочки на щоках, як і у мене, і одного разу вона дозволила мені доторкнутися кінчиком пальця  спершу до її, а потім і своїх. Я дивилася зі схилу, як вона оре землю і лишає в ній довгі борозни. У кінці, там, де нива переходила у багнистий луг, трактор елегантно розвертався, і я вивчила нове слово: борозна. Обробивши поле, вона зазвичай заходила до нас додому.  Ми сиділи надворі на лавці під навісом, а перед нами стояли запотілі склянки холодного напою. Зграї крихітних мушок вилися над струмком і бенкетували у напівпрозорих хмарках. Мої батьки говорили з Майдою, а мені дозволяли погратися зі Стелою.
Не знаю, чи Майда розуміла, що вона – мій двійник. Чи то я її? Тоді я була впевнена, що вона відчуває той особливий зв’язок між нами.
Вона курила люльку – уявляєш? Коли було дуже спекотно, вона стояла в тіні будинку і випльовувала на гравій шматочки грубо нарізаного тютюну. У розтягнутій футболці й солом’яному капелюсі на голові вона була схожа на волоцюгу чи добру відьму з якоїсь казки. Я спостерігала за нею збоку, з-під лоба, як діти дивляться на те, що їм подобається чи чого їм дуже хочеться. Майда покликала мене до себе.
– Я дещо маю для тебе, – вона витягла звідкись маленький ніж. Він був складний, а лезо вже трохи стерте. На ручці виблискував крихітний срібний хрестик.
– Якщо я тобі його дам, ти обіцяєш, що нікому про це не скажеш? – жінка нахилилася так близько, що мене затягнуло в її запах землі й поту.
Я кивнула. Я була впевнена, що батьки ніколи б не дозволили мені мати ніж. Я швидко заховала його в кишеню.
– Молодець, – кивнула Майда й знову підвелася.
– Розкажи мені щось, – попросила вона. – Ким ти станеш, коли виростеш?
– Коли я виросту, я стану тобою, – випалила я, не роздумуючи.
Вона розсміялася, а потім нахмурилась. 
– Сподіваюся, ти не серйозно.
Мені дуже подобалося, як вона сміялася: закинувши сильно голову і поклавши долоні на коліна. Вона сильно відрізнялася від тамтешніх людей, які були або старими та недовірливими, як моя бабуся, або молодими та постійно наляканими, як мої батьки. І коли працювали в полі, і коли їхали на роботу або навіть коли збиралися в сільській корчмі: щойно дзвонив церковний дзвін, вони несміливо підводили очі й швидко прощалися. У нас часто траплялися пообідні грози, які раптово налітали з рівнини й били поля сильними пригорщами граду. Мені ті часи пригадуються як скрип батькового велосипеда по стежці, що вела до дороги і низький димок, що кучерявиться крізь дверцята хлібної печі. Щоліта мої зап'ястя розквітали від порізів гострої трави та укусів комах. Правду кажучи, це було все, що я знала: будинок, гроза й церковні дзвони вдалині. Я думала, що так буде завжди. Майда ніколи не була заміжня й не мала дітей. Вона доглядала свого старенького батька. Коли він помер, вона просто поїхала. Якщо подумати, то зараз я приблизно такого ж віку, як була Майда, коли зникла. Вона залишила порожній будинок, а її кукурудза в полі пожовкла, і її ранніми ранками обгризали олені. Жінка забрала Стелу, тому я знала, що вона поїхала за власним бажанням.
Друга історія – чиста випадковість. Я тоді якраз закінчила університет, і ми щойно з тобою познайомилися. Ми зустрічалися за обідами та вечерями, наче уже зовсім дорослі. Ось що мені у тобі подобалося: вишуканість, відповідальність. На той час я вже жила в багатоквартирному будинку, у маленькій квартирі з двома співмешканками й запахом цигарок, яким були просякнуті мереживні штори. Я багато думала про майбутнє, плани та про те, де збираюся провести вечір п’ятниці - не обов’язково в такому порядку. Я старанно записувала свої сни, вірячи, що вони відкриють мені щось важливе.
Я побачила її в кінці торгового ряду, біля вітрини холодильника з морозивом. Ти знаєш, як я люблю ріжок з лісовим горіхом, отож я захотіла його взяти, а вона стояла там. Я крутилася біля заморожених овочів, чекаючи, коли вона відійде. Дівчина виглядала так само, як і я, хіба що на +ній було світле вовняне пальто з різнокольоровими вкрапленнями. Дуже акуратна, у зі смаком підібраних прикрасах і строгою шкіряною сумочкою. З нею була дитина – хлопчик років чотирьох-п’яти. Однією рукою вона тримала кошик для покупок, а другою неуважно гладила його по голові, а  малий чіплявся за її ногу. Захоплена і налякана, я повільно наблизилася до неї, як наближаєшся до птахів незвичайного виду. Вона мене не помітила. Потім відчинила морозильну камеру й потягнулася до морозива, і її профіль засяяв у тьмяному неоновому світлі. Ми дивилися одна на одну крізь скляні двері вітрини. Її обличчя ідеально пасувало до мого напівпрозорого відображення у склі. Вона посміхнулася і кивнула мені. Було видно, що вона з тих людей, які завжди знають, що сказати. На її щоках були ямочки. Трохи постояла, ніби хотіла мені щось сказати, потім відвела погляд, і я зробила крок ближче. Вона зачинила дверцята морозильної камери й разом із хлопчиком зникла за полицями з напоями.
Чи була це втрачена можливість? Пам’ятай, що завжди існує ймовірність того, що лінії життя перетнуться і випадково поміняються місцями.
Мені кортіло піти за нею, запросити на каву, запитати, що вона хотіла мені сказати, але побоялася. Стояла на місці. Коли я нарешті опанувала себе, то зрозуміла, що вона забрала останній горіховий ріжок.
Те, що існує ще й третя, стало відомо лише минулої зими. Одного ранку я побачила її на фото в новинах. Знову була добре знайома усмішка, яка робить ямочки на щоках, моє волосся, мій ніс. Я показала її тобі: «Так, – сказав ти, вискрібаючи останню ложку йогурту з чашки, – вона справді неймовірно схожа на тебе».
У статті йшлося про премію, якою її нагородили за особливі досягнення в галузі науки. Вона була біологинею, і здається, дуже успішною. У мені змішалися заздрість і цікавість.
Я не втрималася – знайшла все, що могла про неї в Інтернеті. Я навіть прочитала кілька фахових статей, які вона написала: про Босфорсько-Суецький міграційний шлях птахів і про харчові звички перепелів. За кілька днів у неї планувалася відкрита лекція у місцевому університеті. Ну скажи, як я могла не піти? Мені було цікаво, як вона виглядає наживо. Хотіла побачити, чи впізнає вона себе в мені. Чи була б розчарована? Подумки я програвала ситуації під час нашої зустрічі. Переглядала фотографії у її соцмережах, на яких вона тримає на руках молоде шимпанзе, підіймається в Доломітові Альпи та спостерігає захід сонця на піщаному пляжі. Вона здавалася щасливою. І мала гарний вигляд. Мені було цікаво, чи я теж так добре виглядаю. 
– Звичайно, – сказав ти, коли проходив повз, злегка торкнувшись губами моєї щоки й обережно зачинивши за собою двері. Ранкова квартира звучала порожньо, голо.
У залі кілька академіків нудьгували на сірих м'яких кріслах. Молодий чоловік із довгою бородою та в окулярах у першому ряді займався камерою. Лекція почалася пізно, і я очікувала, що світло приглушать, але замість цього почувалася надто помітною у різкому неонових ламп на стелі. Я б воліла заховатися в кутку, але там було мало стільців і ще менше відвідувачів. Минуло трохи часу, перш ніж я помітила її. Вона вже була там, у другому ряді, час від часу перечитувала нотатки та поправляла зачіску. Через кілька хвилин до неї підійшов старший пан у картатому піджаку й ніжно торкнувся її ліктя. Це був сигнал до початку лекції.
Я нічого не знаю про перепелів. На презентації чергувалися графіки, таблиці й детально накреслені малюнки крил. Під час лекції вона говорила твердим голосом,  і час від часу усміхалася. Я все чекала, поки наші погляди зустрінуться, сподіваючись, що вона зможе помітити мене в задньому ряду за сірою спинкою сидіння. Я не розуміла слів, які вона вимовляла, і просто стежила за її тоном, наче він міг розповісти мені щось про її життя. Де вона народилася? Чи пам'ятає грозові хмари, коли вони котилися над горизонтом, укуси комарів і низький політ птахів? Вона любить морозиво з лісовими горіхами? Де розійшлися наші шляхи? Коли, у біса, я зробила помилку?
Коли лекція закінчилася, я вислизнула із залу й закурила перед входом. Трохи згодом вона з’явилася в компанії довгобородого фотографа та ще одного гостя лекції. Вони трохи побалакали, стоячи на тротуарі, потім нарешті попрощалися. Я пішла за нею вулицею, через засніжений парк, до вокзалу, ще й у потяг. Я ступала кілька кроків позаду неї, все ще не знаючи, чи варто мені заговорити. Коли вона сіла, я вибрала місце біля вікна й розглядала її контур на склі. Це був мій звичний потяг: він прямував у моєму напрямку, і вона вийшла на моїй станції. Взяла пальто під руку, перекинула через плече свій милий рюкзак, а я не могла зрушити з місця. Крізь вікно потяга я бачила, як перетинаю клаптик снігу на стоянці, щоб сісти в наше авто. Коли вона зачинила дверцята, ти поцілував мене, потім увімкнув фари автомобіля. Сніжинки кружляли у поривах вітру.
Більше я не встигла побачити, бо потяг уже поїхав зі станції далі, на північ. Надворі сутеніло, і незабаром ми виїхали в поля. З обох боків простягалася рівнина, обрій зникав у темряві. Я намацала у себе в кишені ніж Майди. Він був досить гострий, щоб я могла вирізати свої ініціали на дерев’яній рамі під вікном. Тоді я роззулася й поклала ноги на сидіння навпроти, біля Стели, яка з подивом підвела голову. Рівне похитування потяга заколисало мене, і я ще більше насунула на очі свій пошарпаний дорожній капелюх. Перш ніж задрімати, я збагнула: я навіть не знаю, де буде наступна станція.