Фрагмент 1

Двісті кілометрів по прямій, сповіщає навігатор, через ті самі провінції, де в наступні кілька годин і днів очікуються сильні зливи. Завтра рано вранці, певне, влада перекриє деякі дороги, тож ми не вагалися, вирішивши поїхати одразу, пізно ввечері, але зараз, коли в радіоефірі чітко вимальовуються обриси катастрофи, ніч здається тунелем, крізь який ми мчимо, поки навколо шириться дійсність. Незабаром ми в’їдемо у світанок і побачимо, до чого її недооцінили, якими попередженнями знехтували, та збагнемо, що живемо так, ніби планетарні негаразди трапляються з будь-ким, окрім нас. Ми здатні уявити тільки катастрофу поблизу, таку, що вистрибує десь зі сліпої зони або ж шириться тілом.
Склоочисники зі скрипом хитаються, ледь справляючись із потоками води. «…завтра очікується ще більше дощу», — віщає радіо французькою. Я його вимикаю. Ніч загущується в неосвітлених місцинах, довжиною в кілометри. Я не звертаю уваги на вказівники, що швидко майнують на узбіччі, — сплетіння стрілок і розгалужень. У світлі фар блискавично пролітають назви населених пунктів, та нам не потрібно знати свого місцезнаходження —  усе коротшої відстані до наступного з’їзду достатньо. Десь посеред шуму дощу та придорожніх ліхтарів, в глибині Шварцвальду, лежить витік Дунаю, що манить, наче магніт.
Останнім часом мене гризе неспокій, який важко пояснити. Відчуття, наче попід знайомим ховається щось чуже. Неприємне враження, ніби все є не тим, чим здається. Що, як на рентгенівському знімку, з-під молокоподібної вуалі дійсності на поверхню проступає тверда, біла, наче емаль, холодна субстанція, але тільки за відсутності світла чи в порожнечі між двома митями, це відчуття неодмінно підкрадається зі спини.
Мені хочеться якийсь час слідувати шляхом — річки тисячами років слугують дороговказами на місцевості, а Дунай — то єдина в світі ріка, вздовж якої відстані вказано проти течії, від гирла до витоку. Бажання могти прямувати до нульової точки, віднімаючи, а не додаючи кілометри, аж до самого Сулинського маяку — мерехтливого світла на краю Європи.

У верхній шухляді мого столу вже багато років лежить карта Східної Європи — мені не вдалося знайти іншої мапи, на якій був б позначений такий великий відрізок Дунаю. Ріка втискається на карту зліва згори, зажата між назвами населених пунктів та топографічними знаками, — нервова система синіх, червоних і жовтих ліній. Карта дуже незручна, бо на неї треба було вмістити майже всю річку. Ландшафт стиснутий, назви сіл і міст скорочені й не читаються, а автостради й регіональні дороги майже не розрізнити. Карта не має жодних амбіцій допомогти комусь зорієнтуватися на місцевості.
Придбавши кілька тижнів тому цей бусик, бо ж він — переоблаштований під дерев’яний будиночок мікроавтобус — здався мені очевидним засобом від неспокою, обіцянкою пригод, я дістала зі столу карту й розгорнула її на кухонному столі. Схилившись над папером, провела синім фломастером лінію вздовж річки, видираючи її з клубків кольорових ліній. Від широкого русла серед величних, височезних вапнякових скель між Пассау та Ульмом, де ріка з’являється на карті, а олівець залишив вертикальну лінію, ніби я трохи запнулася, перш ніж продовжити, повз замки, монастирі та палаци Швабських Альп, усе швидше: ущелинами, карами та каньйонами, попід пагорбами, порослими вузлуватими абрикосовими деревами в австрійському Вахау, і аж до Паннонійської рівними в Угорщині, де ріка під прямим кутом повертає до Сербії, з її сумнозвісними Залізними воротами, над затопленим островом Ада-Кале, далі на схід, широко виритими каналами через Румунію й до самого гирла-віяла в Чорному морі. Звивиста лінія синім чорнилом. Слово, розтягнуте на таку велику відстань, що його не прочитати.
Я відняла фломастер від паперу десь над дельтою, і з грудей майнула, лопочачи крилами, зграя перелітних птахів. Ось так можуть розтягнутися наші наступні кілька місяців. Чітка, зрозуміла початкова точка розповіді. Від початку і до кінця.
Витік трохи не вліз на карту, залишившись десь поряд із напівпорожніми чашками кави та яблучними шкірками. Там я і хотіла розпочати подорож, поміж крихт і списків покупок, на болотистому лукові біля підніжжя гір у Шварцвальді-Барі.

Випрасувавши згини карти, я причепила її над сидінням, яке розкладається в ліжко. Над блакитними подушками задрапирувала овечу шкуру, поклала на фанерну підлогу килим із візерунком на перський манер і повісила гірлянду з лампочок. Мобільний дім. Можливість стати маленькою в більшому русі. Мати напрям: вниз по течії, від «чорного лісу» до Чорного моря.

Та як щодо невидимого боку ріки: не поверхневого потоку, який вирізьблює ландшафти та слідує лінією часу, появи та занепаду, від народження до смерті, а боку, який замикає ріку в коло? Вічний цикл, який бере початок, можливо, у зливі, а може й у краплях дощу, що падають на шкіру, чи то вологому повітрі, яке ми вдихаємо в задушливі літні дні. Бік, що проходить перпендикулярно крізь карту, де малюнок є лише ледь помітним відбитком, а назви місцин написані дзеркально — несвідоме, те, що не описати словами, безформність сну. Багниста течія попід блакитною поверхневою водою, рука, яка хапає тебе тільки тоді, коли ти уявляєш себе невагомим.
Подвійне лице річки: завжди бачиш тільки половину, її образ пробивається крізь поверхню води, її усмішка виявляється єхидною посмішкою, потрібно схилитися, щоб наблизитися до неї, та й тоді вона то тут, то вмить зникає, хай нікуди і не дівається, гостре, наче друзки, мерехтіння, що вистрілює з води, а дно ріки м’яке, засмоктливе та недосяжне.
Я ще раз провела пальцем по блакитній лінії, натягнутій в уяві нитці, над краєм карти вздовж дерев’яних дошок, якими оббитий багажник бусика, під гірляндою з лампочок до ящика з численними шухлядами, які згодяться хіба щоб зберігати льодяники від нудоти, газового балону поряд із переносною плитою з двома конфорками. Тут витатимуть розповіді, підвішена мною павутина. Витік річки лежить тепер, певне, десь у сучку в деревині, звідки колись росла гілка, в дуплі, яким є цей бусик. Він, той витік, завжди буде поза картою, десь не там, де здається, — так само, я ніколи не дізнаюся, де саме б’ється те друге серце у мене під шкірою, як би часто не клала руку собі на живіт.
Я нарешті можу чогось торкнутися. Чогось, чого ще не бачу, але вже відчуваю на дотик — воно тут.

У нас така сама будова. Річка є кровообігом, закритою одиницею, тілом, замкненим організмом. Жінкою, що несамовито тече каналами, огортаючи текучими звивистими руками та артеріями Європу. Її хвилясте тіло слідує кров’яним циклом, прибуття та відбуття, а її приливи і відливи — то родючість, буття і небуття.

Фрагмент 2

Пассау місто гучне. Звідусюди волають графіті: про кращий світ, про права тварин, кліматичні заходи — «ми згораємо заживо», горланить одне, а від звуків лютого органу в соборі здригаються вітражі. Колись вулицями міста крокувала, поміж обзивань, Емеренц Маєр, письменниця дев’ятнадцятого століття. Місцеві жителі, що називали Маєр божевільною рифмопліткою, а подекуди, прозаїчніше, повією, над нею насміхалися та зрештою її вижили. Сьогодні у старій частині міста на березі Дунаю на її честь зведено бюст. Маєр дивиться місту в очі, повернувшись бронзовою спиною до річки та баварських лісів. Хоча її вродженим талантом захоплювалися, літературний світ залишався для Маєр як для жінки закритим, і вона все життя страждала на меланхолію. Певне, заморська ностальгія, що згодом з’їдатиме її, зародилася ще тут, поки Маєр була вдома.
У кафе біля Соборної площі я читаю про неї все, що тільки можна знайти онлайн. Маєр була сумирною та вразливою, дикою та бунтівною, радикальною по натурі, як вона писала про себе сама. Її розповіді та вірші про природу містили потужну соціальну критику, вона з любов’ю писала про баварську природу та зменшення селянської спільноти в часи швидких змін. Як поетеса, вона оспівувала рідний край, не зображуючи ідилії: сільська громада була удушливою, церковний приход контролюючим, а патріархальна родина — джерелом соціального конфлікту. У творчості Маєр проглядалася велика емпатія до чужинця, можливо тому, що вона сама так почувалася, писала вона своїй подрузі-літераторці Авґусті Унерті, яка мала літературний салон на віллі у Вальдкірхені та була зв’язуючою ланкою між Емеренц та журналами і газетами.
Утікши від злиднів за океан, в Чикаго, Маєр зіткнулася з жорсткою дійсністю емігрантського життя. Туга за домом, тяжкі життєві обставини, материнство та чоловік-п’яниця, який рано помер, унеможливили її подальшу творчість. Лише в переписці, у палкій критиці про політику та соціально-економічні умови в Європі та Сполучених Штатах, ще було чути небайдужий голос Маєр. Вона була переконаною марксисткою і не  губила злості через несправедливість та боротьбу, що випала на її долю емансипованої жінки, яка за своє життя опанувала бухгалтерію й англійську та французьку мови, керувала художнім салоном, а згодом фермою, та під час сухого закону в Америці таємно варила пиво.
У рік мого народження вийшов фільм про її молоді роки в Пассау, в якому один чоловік рятує від зґвалтування іншим, Маєр підтримує численні стосунки та зрештою стає проституткою. Батьківський контроль попереджає про фронтальну жіночу оголеність.
«Якби Гете суп варив і кнедлі солив, а Шилер посуд мив, і Гейне зношене латав, підлогу мив, комах вбивав — усі ці панове, повірте, не стали б поетами світу», йдеться у вірші Маєр, розміщеному на табличці поряд з її бюстом.
На одній фотографії церемонії відкриття пам’ятника місцевий можновладець цілує Маєр в губи.