Бабусі Аді, яка навчила мене витримувати те, що випадає на долю.

Y el que no quiera creer
ni me quiera parar bolas
Que se acerque para acá
que yo le muestro la cola.1
(Октавіо Меса, «Бійка з дияволом»)

Ми, як і деякі звірі, можемо йти за запахом крові, щоб віднайти дорогу додому. Але інколи те роздоріжжя, яке ми шукаємо, те доленосне перехрестя, звідки розходяться дороги, якими ми ходимо, є віддаленим в часі, і там у минулому лунали кроки когось іншого. Вони мали інакший ритм і темп; але їхні непередбачувані траєкторії переплітаються, накладаються одна на одну, нагромаджуються і розгортаються аж до наших ніг у той момент, коли ми стоїмо, тримаючи рівновагу і чекаємо на те, щоб пізнати шлях.
Я раніше не звертав на минуле уваги, не кажучи вже про минуле нашого роду. Я ріс у місці, яке не відчував своїм рідним, яке завжди вважав мертвим, і тому підхожим лише для мертвих. Адже почуті історії розповідали про туманні події, місця, що тепер виглядають зовсім по-іншому, про людей, яких більше немає в живих, як от ти. Від таких історій залишається лише кров. Кров, яка передається з покоління в покоління, поєднує їх у найзадушливіших з відомих їй тенет — сімейних тенетах. А коли над сім’ями нависає смерть, ці історії стають єдиним способом тримати курс, держати в купі частини, які інакше роз’єдналися б, розкидалися б і стали б прахом. Проте навіть ти певною мірою перевищив час, який був тобі дарований серед живих. Кров і прах — тлінні, а от пам'ять про тебе живе між людей, які бачили, звідки ти дивишся на світ: з найвищої чи з найнижчої точки, наповнює місця, де ти жив, траву, по якій ти ходив, і тремтливі голоси тих, хто вимовляє твоє ім’я, зберігаючи спогад про те, ким ти був. Задля тебе я повернувся в Марано. Не можу зустріти тебе наживо, але, можливо, існує якийсь інший спосіб зустрітися з тобою. Не знаю, чи справді існує потойбіччя, але я завжди уявляв його як літо в цій місцині. Отже, якщо я ходжу цією глушиною, спускаюся в лабіринти нашої історії, можливо зможу тебе тут стріти.
Перша річ, яку треба зробити, це промовити твоє ім'я. Я знаю це, адже твоя, тобто наша, сім'я мене навчила, що імена — це важливо, бо в них є сила воскрешати в пам'яті минуле. Ім'я робить нас тими, ким ми є, пов'язує з іншими, дозволяє нам закарбувати його на камені й далі жити в спогадах. Це завжди було тобі зрозуміло, Таніно, званий Бастіменто, перший та останній королю Марано, хоч прийшов ти на світ з іменем Карло-Ґаетано Орландо. Це було ясно й твоєму батьку, і твоїй дружині Аді, твоїм сімом дітям, і стає все зрозумілішим мені, хоч я тебе й не знав, бо подався геть із Марано щойно мені виповнилося вісімнадцять років і донедавна не мав ніякого стосунку до цієї давньої історії. Знаю, що я — боягуз, я — живий, а ти — ні, але це єдиний спосіб, що я маю. А ще твій голос відлунює сильніше за мій, сильніше за всі інші голоси, які я чув. Той, хто зробив усе, проти того, хто ще нічого не зробив, живий проти мертвого. Мені здається, це справедливо.
Якщо повернутися до подій: то те, що я чув, і те, що мені розповідали, не претендує на абсолютну вірогідність, бо офіційних даних мало. Також не можна виключити, що їх сфальсифікували. Часто версії тої ж події не збігаються, адже кожна подія є плодом спогадів і віджилих навіювань сім'ї Орландо й тих людей, які погодилися говорити зі мною про це. Є дати, які ніяк не збігаються, спогади, які складаються лише з імен, а інколи навіть є відвертою брехнею. Периметр, який я намагався окреслити навколо цієї історії, доволі чіткий, як і вплив цієї історії на теперішнє. А те, що всередині периметру, — туманне. І чим далі назад я рухався у часі, тим важче було мені зібрати потрібну інформацію. Теж варто додати, що більшість людей, які з'являтимуться тут надалі, як я вже казав, померли, а їхня правда померла з ними. Отже, амінь: 'a verità vera nun esiste. Абсолютної правди немає.

У першу літню ніч, 21-го червня 1930 року, молодий войовничий комуніст Анджело Орландо взяв під руку свою наречену Елену й допоміг їй обережно сісти в авто свого батька. У першу літню ніч вони виїхали з Марано й він молився Богу, щоб їх ніхто не помітив. Коли вони приїхали до лікарні при церкві Каза-Санта-дель-Аннунціата, розташованій у кварталі Пендіно, недалеко від Чіппо ді Форчелла, Анджело знову допоміг Елені вийти з автівки, одразу побіг усередину і вивіз крісло на коліщатах. Він поставив його поруч з автомобілем і посадив Елену, щоб їй не було так важко. При церкві були лікарня й сиротинець. Дітей, які в ньому перебували, називали дітьми Діви Марії. 
Пологи минули без особливих ускладнень. Монахині й медсестри були ввічливими, o criatúro, дитина відразу закричала й заверещала на повні груди. Тим часом Анджело стояв біля вікна й курив цигарку за цигаркою. Рукою він притримував капелюх на голові так, наче він міг кудись злетіти будь-якої миті. Після пологів Елена почулася в силах самостійно віднести дитину до «вікна життя», яке знаходилося далі по коридору. Обережно постелила білий рушник у дерев'яний відсік. І на нього поклала новонародженого, злегка торкнулася пальцями його лоба і зачинила вікно. Дитину назвали Карло Фраккарі, давши їй ім’я і прізвище директора лікарні, й так тривало три роки.
Пара повернулася в Марано, коли сонце стояло високо в небі, і літо офіційно розпочалося. У селі не було нічого крім землі й селян, а економіка оберталася навколо сільського господарства. Сім'я Орландо володіла лісопильнею й протягом різних поколінь виробляла корзини й кошики, тому їх називали Мастроні (Мастаками). Але Анджело відчував, що народився для політики. Він хотів перетворити Марано на справжнє місто, й для того, щоб це зробити, йому часто доводилося бувати в поїздках. Він проводив час на мітингах то в Неаполі, то в Римі. За потреби вирушав до Флоренції й Болоньї, а потім повертався додому. Коли вони з батьком домовилися, що настала пора, Анджело одружився з Еленою й вони разом поїхали туди, щоб забрати дитину, як й обіцяли. 'O criatùro (дитя) відгукувалося тепер, на ім'я Карло, тому Анджело вирішив залишити це ім'я і додати до нього ім'я свого батька. Нарешті, через три роки перебування в невизначеності, дитину привозять у Марано й Карло-Ґаетано Орландо народжується вдруге. І в цьому полягала незвичайність цього хлопчика, як з погляду зірок небесних, так і з погляду природних законів.
Від Анджело він успадкував спритність і бажання верховодити в Марано. Однак від матері Карло-Ґаетано зумів зберегти лише ім'я, яким він назвав свою першу доньку.

Уперше я почув ім’я Бастіменто ще дитиною. Моя баба казала, що з Таніно вони були майже однолітками, — ім’я Ґаетано використовували в певних офіційних випадках. І що вона не виросла в Марано, але опинилася тут після заміжжя й прожила тут все життя. Досі я цього слова не чув, і, як часто буває, відтоді як я його почув, — звертав увагу на його вимову. Багато років по тому Бруно мені пояснив, звідки взялося це прізвисько. Бруно — другий син Таніно й друга людина на світі, яка його дуже любила. Він мені розповів, що коли Таніно був хлопчиком, то робив чимало 'e guàje (капостей) у Марано і, коли йому було вісім років, його вже всі знали, бо він належав до роду Мастаків й від нього очікували або великих вчинків, або великої шкоди. Він не грався з іншими дітьми, щонайбільше скликав їх, переконував бігати вулицями й бешкетувати, або красти цигарки чи дрібняки в батьків. Потім, здається це було одного недільного ранку, хтось з пастухів, хто добре його знав, побачив, як він блукає на самоті селом у той час, коли інші діти і його сім'я стояли біля парафіяльної церкви святого Кастрезія і спілкувалися між собою. Той пастух йому сказав:
—Тані’, ти мені нагадуєш Бастіменто, — і вказав йому на одну зі своїх наймолодших кіз.
І розповідав далі, що Бастіменто дуже активна коза і справляє чимало клопотів, не їсть з іншими козами, видирається на найвищі пагорби й пасеться там, де їй заманеться. Відтоді це ім'я до нього і причепилося. Цього Бруно мені не казав, але, думаю, що Таніно тільки й чекав, щоб знайти власне прізвисько, яке ідентифікувало б лише його і нікого більше. Відтоді ні Таніно, ні його майбутні діти не будуть більше Мастаками.
Той, хто жив у цих місцях, знає, що прізвисько не є звичайним прозванням. Воно ідентифікує людину в селі й всю гілку її сім'ї. Тебе назвуть так жартома одного разу, і ти навіть не помітиш, як це ім'я причепиться до тебе назавжди. Чим потужнішим є прізвисько, тим довше воно живе в часі й поколіннях. коли я зрозумів, як все це працює, мене здивувало, як восьмирічна дитина змогла враз позбутися такого громіздкого прізвиська, яке мав його батько.

Бруно сміявся, коли сказав мені, що, на його думку, єдиним і великим захопленням, яке мав Таніно в житті, була жіноча піська. Каже, що Таніно вирішив стати розбишакою лише заради жінок.
— Мені подобається трахкатися, — казав Бруно, але до Бастіменто мені було далеко. Коли в Бруно почала пробиватися борода, у середині 80-х Таніно почав брати його з собою на важливі події або зустрічі. Найбільше Бастіменто любив конкурси краси: «Міс Кампанія», «Міс Італія», «Міс Венера», «Раґацца-Нуова-Іммаджіне» тощо. Він не пропускав жодного. У Неаполі й в околицях його знали, тому часом запрошували у члени журі, але частіше запрошували в ньому головувати. Зазвичай Бруно сидів поруч з ним, дивився, як жінки дефілюють у купальниках, і на батька, який щоразу завзято аплодував. Далі, після проголошення ім'я переможниці, Таніно вручав їй букет квітів на сцені, серед спалахів і рукостискань робив Бруно знак і йшов за дівчиною в гримерну. Коли його син вже достатньо підріс, після нагородження переможниць, Таніно почав представляти йому тих дівчат, які здобули другорядні нагороди.
— Mo' si òmmo (Тепер ти чоловік), — казав йому.
А потім запитував у конкуренток, чи це правда:
— È overo che è òmmo (Він дійсно чоловік)?
Потому Бруно показав мені фотографії, які він приніс. На одній з фотографій був шістдесятирічний Таніно разом з п'ятьма фіналістками конкурсу «Міс Кампанія». На ньому був чорний костюм, біла сорочка й краватка яскраво-червоного кольору з позолотою. Рідке волосся акуратно зачесане назад і попри вік чорне. Очей Таніно, як і на решті фотографій, не видно, адже вони сховані за майже чорними окулярами бренду «Каррера». А посмішка — задоволена й добре помітна. Він обіймає за стан двох дівчат: білявку і руденьку. Його руки притискаються до молодих тіл і здається, ніби це все, що йому потрібне. Коли я дивився це фото, мене відразу вразило те, що Таніно серед них є найнижчим. Хоча я впевнений, що в момент фотографування цього ніхто не помітив.

Але є один чоловік, який на фотографіях і нагородженнях переможниць ніколи не з'являється, але він завжди поруч із Таніно й Бруно в ті ночі. Його ім'я — Антоніо Руссо. Він був наближеною особою й особистим водієм Бастіменто. Вони обоє були приблизно одного віку, але Руссо був значно розсудливішим: з таких людей, які не привертають до себе увагу. Він мав густі вуса, ставив мало запитань і вмів бути надійним. Інколи лишався вдома з Адою та дітьми, коли Таніно заклопотаний справами в Марано, і за ці роки навчив Бруно та його братів водити автомобіль. Таніно мав водія не через примху й не тому, що не вмів водити, адже причина крилася в Статті 1. Це стара дисциплінарна процедура й з того, що я зрозумів, — це була певна мітка, якою поліція позначала колишніх злочинців або осіб, за якими потрібно пильнувати. Насправді Стаття 1, крім інших прав, позбавляла можливості отримати посвідчення водія. Таніно отримав ту мітку у 1974 році, але, здається, це не було пов'язане з якоюсь конкретною подією. Насправді 70-ті роки він використав для того, щоб завести сім'ю, народити дітей і заново звикнути до сонячного світла, яке разило йому очі. Згодом з віком і зі набутою життєвою мудрістю, він накопичив переконання, що якби тільки йому випав шанс, він би досягнув успіху в політиці. Зрештою, вона була в його крові, навіть якщо його переконання відрізнялися від переконань батька. На жаль, можливість кар'єри в парламенті була безповоротно втрачена в попередні роки, і, крім того, ще одне право, яке втрачали ті, хто підпадав під Статтю 1, це було право голосу. Та дарма, адже депутатом міг би стати Бруно.
— Найважливішим є, щоб мати когось із роду Орландо в Римі, — любив він говорити.
І вибір впав на його другого сина. У всякому разі, Таніно залишалося задоволення голосувати за найгарніших жінок Неаполя і його околиць.

1. І той, хто не хоче ані повірити, ані звернути на мене уваги, хай відійде туди, і я покажу йому хвоста.