1.ВИЇЗД 

Бахмут, 31 грудня 2022 року. Схожа на тих другорядних персонажок із багатолюдних полотен, які чомусь запам’ятовуються більше за героїв центральних, пані Олександра показує мені паспорт і медаль за волонтерство, стоячи у дворі неподалік напівзгорілого центру міста. Виходячи під обстрілами на вулицю, 86-річна жінка обов’язково бере ці дві речі з собою. 

Дев’ять років тому за Бахмут ішла війна із сепаратистами, які встигли вивісити ворожий прапор, спробували захопити українську військову частину за допомогою російського танка й зірвали президентські вибори. Пані Олександра виходила в центр міста на одиночні щоденні кількагодинні акції. 

Якось до неї підійшла жінка й плюнула. То була вчителька однієї з бахмутських шкіл. Деякі містяни пані Олександру залякували, потім били, однак вона знову виходила. 

Пані Олександра вишила портрет Дмитра Чернявського, родом з Хромового (передмістя Бахмута). 13 березня 2014 року, коли Євромайдан переходив у російсько-українську війну, у Донецьку на мітингу за єдність України хлопця зарізали проросійські бойовики. Він став фактично першою жертвою цієї війни. 

Проукраїнські люди пані Олександру підтримували, виготовляли для неї плакати, однак стати поряд не наважувались. А коли жінку побили так, що довелося знімати побої, до неї приставили поліціянта. 

На Новий рік ми були в Бахмуті з фотографом Данилом Павловим. Читачка, яка живе в Канаді, у нашому новорічному матеріалі на сайті Reporters побачила на одному із зображень свою матір — пані Олександру. Вона написала в редакцію і згодом попросила мене: якщо їхатиму в Бахмут іще раз, спробувати ту вивезти. У Києві живе також син пані Олександри, у якого було значно менше надій на те, що жінка захоче виїхати. Він евакуювався, а мати категорично відмовилась покидати дім. Вона почувалася українською душею цього міста — до речі, першого на Донеччині, де в 1917-му після Лютневої революції підняли синьо-жовтий прапор. 

Приходжу в київську квартиру, де живе син пані Олександри, і він показує фотографії інших вишитих робіт матері: рушники, портрети. Чоловік на вигляд слабкий — як з’ясувалося, остання стадія онкології. Сам він виїжджав із міста мотоциклом іще в червні 2022-го. Під Павлоградом упав, зламав кілька ребер, але таки доїхав до столиці. Він забороняє використати його хворобу як аргумент для переконування пані Олександри виїхати з міста. Боїться, що в матері не витримає серце. Чоловік передає сумку з ліками для мами, просить трохи почекати, сідає за стіл, бере ручку й папір і пише листа. 

…Коли назва охопленого війною міста не сходить із заголовків світових ЗМІ, то цілком можливо, що це місто залишиться в історії, як залишилися, наприклад, Сталінград, Дрезден, Герніка... Це різношерстий ряд, однак дещо натягнутою асоціацією здається хіба тепер, коли немає часової перспективи. За різними даними, кількість загиблих і поранених у Бахмуті від початку боїв — це десятки, а то й сотні тисяч. 

І тепер, сподіваючись, що експерти знову помиляються, перед виїздом до цього міста читаю новину з таким заголовком: «Російські війська візьмуть Бахмут уже сьогодні?».

Отож попереду — історія про зенітника, який ось щойно збив російський винищувач; батька й синів, які воюють пліч-о-пліч; вагнерівця, який любить Набокова. Це подорож у місця, де собаки їдять людей, де ціпенієш від градуса страху, спустошеності, але й доблесті, незламності та навіть любові. А ще — через відчуття дивної чіткості, наче в нових окулярах. Ще й унаслідок критично малої відстані ця чіткість провокує питання: чи можливі зараз напівтони? Виразніше питання звучить так: чи пошук напівтонів — не привілей тих, хто не бореться за своє життя тут і тепер; але також: чи пошук напівтонів — не обов’язок тих, хто виживе? 

Ось усе перед нами — як в епічних поемах про день і ніч, як у казці про правду і кривду, як той колористичний контраст в епіграфі з Василя Стуса. Як у балеті про білого і чорного лебедів, про який у цій історії нагадають мені дорогою до місця, де стоїть самохідна гаубиця «Гвоздика». 

І тому обираю метод фіксації — «фотографування» текстом. Хоча слово «фіксація» тут буде вжите не тільки в цьому значенні. 

[…] 

Виїжджаємо з Києва. Дорогою потрапляємо в ДТП, минаємо Кам’янське, Дніпро, Павлоград... І вже незадовго до «червоної» зони мені приходить повідомлення від дочки пані Олександри з Канади: «Мама поранена, її зараз везуть у Костянтинівку в лікарню. Осколкове поранення, зачепило спину». 

Поки — ні номера лікарні, ані інших деталей, тільки надія, що написаний тремтливою рукою лист її сина не доведеться повертати назад. 

2.ЗВІРІ 

Усюди по дорозі мертві тварини. Не тільки домашні, які досі не звикли, що обмежень швидкості на цих дорогах уже немає. Ось — схоже на ікону Богородиці Семистрільної, де Діва Марія із сімома мечами, — розчепірене крило фазана. А це біля бетонного блока — збита лисиця, яку, підстрибуючи, клює ворона. Злиплий від пилюки й багна хвіст і червоні ребра. 

Продираючись крізь голі, посічені снарядами кущі, переступаючи відпрацьовані тубуси від боєприпасів, іду до гранатометників неподалік траси Бахмут — Костянтинівка. Бійці, які не відходять від бліндажа більше як на кількадесят метрів уже з місяць, говорять, що останні — чи, як усі вони кажуть, крайні — кілька днів тут особливо сильні артобстріли. Останні ж дві ночі майже постійні автоматні й кулеметні перестрілки — ворог близько, дуже близько. Офіцер гукає: «Ховрах!». Довго вдивляюся між гілля, але нічого не бачу. Один із бійців, що працює на станковому протитанковому гранатометі, — у цивільному житті ветлікар: 

— Тут такі здорові миші! Вони не втікають. У нас на Тернопільщині таких нема. Що цікаво: цілу ніч тут стріляють, і щойно перестають — фазани кричать, качки кричать, сови кричать. Дивно, я думав, що вони всі повтікають... А ще тут ставки великі, он, 50 метрів від нас. 

— Риба є? 

— Я до ставка ще не підходив. У цьому місці дуже прострілюють. 

Питаю про інших звірів. 

— Заєць кілька днів ходив біля нас. Тут скраю поля є ще не зібрані соняшники — він зернята вибирав чи що. Останні дні чомусь того зайця нема — чи хтось застрелив, чи пішов в інше місце. А от миші на перекриття вилазять — видно, їм ізсередини йде тепло.

Біля бліндажа каструля з борщем. Побачивши, що я звернув увагу, один з бійців показує пальцем: 

— Зранку приходжу, а біля каструлі ховрах. Штовхаю його патичком, а він не хоче йти. 

— Нічого, — гукає інший, — з’являться змії — піде. 

...Мчимо, бо дорога прострілюється. У кущах, у кюветах купа спалених машин — схожих на убитих бізонів. Ось якийсь елеватор і біля нього вирва, мабуть, від С-300. На узбіччі стоїть фазан і ніяк не реагує на авто. Ми його минаємо, оглядаюся: ні, нікуди не втік — і далі стоїть дивиться на елеватор, наче контужений. 

— Зайці тут бігають, косулі, — пригадує боєць, здивований, що його не питають про зброю і ворога. — Бачив кабанів. У мене на позиції заєць під сам автомат підбіг, сказав: привіт. Вони не бояться, звикли. Тут вже є й контужені коти, вони нічого не чують. Ти можеш ззаду підійти, кричати, а він навіть не повернеться. Он у тій хаті через дорогу живе саме такий контужений кіт. 

Але ми йдемо в інший дім, де будемо ночувати поряд із військовослужбовцями. У коробці сидить рудий кіт. 

— Краще не дивіться на нього, — гукає боєць. 

Він говорить це надто пізно. У худого обскубаного кота витекли очі, його трясе. В іншій коробці кошеня й породиста — висловуха — кішка. — У неї були ще двоє, але вони здохли, і ми їх спалили в буржуйці. 

Розкладаю спальник, слухаю тріскотіння вогню. Перед сном закидаю в буржуйку кілька дров і виходжу надвір. Під порогом лежить дохлий рудий. 

Зранку прокидаємося під крики горлиць. Сонце тільки встає, а вони сидять на вцілілому дроті, через який уже місяцями не йде струм, і кричать одна на одну. Вдалині суне зграя з десятка псів, частина — модних порід. Пам’ятаю, як на Новий рік у Бахмуті, коли ми говорили з пані Олександрою, а неподалік волонтери вивантажували їжу, — кілька псів прибігли й ластилися: звичайні собі собаки, їх можна було гладити. 

У стабілізаційному пункті ж за кілька кілометрів від поля бою лікарі обговорюватимуть недавній випадок, коли до них привели бійця із собачими укусами. Під час розмови з’ясується, що таких випадків тепер дуже багато. Лікарі показуватимуть фото страшних рваних ран. Бездомні й кинуті собаки збиваються в зграї і справді загрожують людям. Один військовий демонструє вірусне відео, де кіт поїдає труп. Інший — фото, де лисиця гризе людське тіло. 

Ось ми їдемо сільською дорогою між Костянтинівкою і Часовим Яром. З обох боків — озера. Поряд журналістка CNN, гукає: «Swan!». 

— Справжнє «Лебедине озеро»! — каже англійською. — Це в Москві скоро буде «Лебедине озеро». 

Вона чемно не уточнює, що я маю на увазі. 

16. ДІТИ 

Що вони тут роблять? Це питання ставлять собі бійці, медики й капелани, коли питаю, що їх найбільше вражає у Бахмуті. 

Діти по Бахмуту йдуть з матерями за руку, туляться в кутах підвалів, кажучи, що батьки «десь там», б’ють патиком по лавочці, оглядаються в бік диму, розгортають шоколадний батончик, ховаються від чужих очей. 

Днями вийшов закон про примусову евакуацію дітей із зони бойових дій. Поки незрозуміло, як це виглядає. Розповідають, що з великими проблемами.

По Костянтинівці йде жінка з візком і каже в слухавку: «Мабуть, вже треба, але я щось не хочу виїжджати». Через кілька днів саме в це місце, де вона розмовляла, буде приліт. Деесенесники говорять між собою: Часів Яр зараз як Бахмут узимку, а Костянтинівка — як Бахмут улітку. Постійні обстріли дедалі незворотніше руйнують інфраструктуру і переводять Бахмут у режим постапокаліпсису. 

…Усюди блокпости. Є такі, де трясуть дуже, інші швидко прострибуєш. Є такі, де вчора трясли, а сьогодні немає нікого. 

Ось бетонні перегородки, купа їжаків, на яких сидять двоє хлопців. Поряд у ямі «жигуль». 

Зупиняємося — що сталося? 

Білий «жигуль» хтось, ніби іграшку, просто поклав на дно. Коліс уже немає, розкритий багажник, чоловік у кепці, припаркувавши велосипед нагорі, витягує з авто якусь деталь. 

Хлопці — дванадцятирічні Ілля і Богдан — зацікавлено спостерігають зверху. — Що там на кузові? — гукаю до малих. 

— Пачка печива. То якісь айтішники зупинилися і нам дали. 

В одного з малих штани хакі, в іншого сумочка з написом «Збройні сили України». Хваляться, що нещодавно зупинилися 

військові й дали їм двісті гривень. 

Ілля й Богдан живуть неподалік. Показують вдалину: 

— Отам, де другий стовп, знайшли хвостовик міни. Отакий! — показує, що десь пів метра. 

— Не боїтеся, що прорвуться рускі? — Не прорвуться. 

18. ДИЯВОЛ 

Пані Олександру нудить, і Данило залишає нас у Павлограді на заправці, а сам їде в центр по таблетки. 

31 грудня зранку ми теж сюди заїжджали, теж їли сирники з полуничним джемом. Біля бензоколонки люди тоді фотографувалися з «найсильнішою людиною планети» — Василем Вірастюком, про зустріч з яким нам потім розповідали місцеві в Бахмуті. 

Пані Олександра нічого не хоче, сидить за столиком непорушно. Про що вона думає? 

Переді мною на касі двоє військових. 

— Які будете хотдоги? 

— Будь-які. Ми їх уже місяць не бачили. 

Обидва Андрії. Один з Буковини, другий з Харкова. В одного гуцульський говір, у другого в мові багато росіянізмів. Обоє трьохсоті. Перший поранений в обидва стегна, другий — у руку. Ось нещодавно вийшли з Бахмута. 

На запитання, що там у Бахмуті, Андрій з Харкова відповідає, будуючи словосполучення зі слів «халепа» і «диявол». Чи не з них — може, є якийсь сталий вираз, якого я не знаю? Він двічі повторює, та все ж не можу розчути. У чоловіків тремтять руки, голоси, кадики. Вони перебивають один одного, а тоді синхронно затихають і довго мовчать. Це справді можна прочитати — на обличчі, навіть якщо людина нічого не говорить, видно: ці люди були на війні, ці люди на власні очі бачили її повелителя, таке відбивається чітко. 

— На цей момент місто майже в оточенні. У кільце взяли дванадцять тисяч людей. 

У Бахмуті перший Андрій був у промзоні, другий — у районі дач.

— Ідеш ушістьох. Проти тебе тридцять, п’ятдесят підарів. Що шестеро можуть зробити проти тридцяти? І плюс у них БТР. 

Потім знову довго, наче змовилися, мовчать. І опісля ковтають повітря, ніби задихаючись: 

— Можна ми про нашого побратима розкажемо? Про Вікінга — дуже нормального хлопця, дуже... 

Говорять водночас. 

— Він помер. Тиждень тому. Хочемо, щоб його рідні знали: ми за нього не забуваємо, він нам дуже дорогий. Вікінг був нормальним командиром. Хлопці не ображаються на нього. Він вивів усіх, як міг! Хочемо, щоб його рідня знала, що він недарма помер! 

Обидва Андрії ще більше тремтять, червоніють. Раптом застигають, напружившись, мов надто закручений турнікет, який зараз або розтрощить кістку, або зірветься. 

Але з’являються ще двоє їхніх друзів, гукають, щоб ці йшли в машину. Чоловіків трохи відпускає. 

Хлопці питають, коли я опублікую цей матеріал. Відповідаю: мабуть, у травні. І один з Андріїв, перед тим як розвернутися в бік авто з іншими бійцями, на прощання каже: 

— Думаю, мене вже не буде в травні. Інший Андрій мовчить. 

19. ФІКСАЦІЯ 

[…] Бахмут став надто гучним словом. Тут кров не тільки на кожній тротуарній плитці, а осколки не тільки в кожній стіні — ця кров і ці осколки на наших очах стають нафтою історії. Бахмут стає саме тією точкою, до якої окремі люди чи й цілі спільноти будуть повертатися — затримуватися й ціпеніти. І на це годі вплинути, крім як зупинити зло якомога швидше, запобігши новим катівням, викраденням дітей, зґвалтуванням, непоправним катастрофам. 

Завершити цей текст хочу короткою розмовою у бліндажі десь під Бахмутом. У 19-річного бійця, що чекає наказу виходити на позиції, питають: 

— Про що думаєш у цей момент? Він відповідає: 

— Що хочу не бути в цьому моменті.