Жінка, що сидить і чекає. Вона сидить, склавши руки на коліна, й чекає. Украй звичайно, як і всі тут. Підозрілий суб’єкт? Аж ніяк. Та я не зводжу з неї очей. Можливо, через те, як на підлозі стоять, наче окаменілі, її ступні, ніби вона намірилася навічно заякоритися в цьому аеропорту.
Чорно-білі пікселі на екрані обрисовують обличчя. Крізь завади промальовуються дві прямісінькі брови та гостре, ледь не птахоподібне, лице. Я схиляюся ближче до екрану, аж поки не опиняюся на краю стільця. Камера фіксує два криштально чистих ока. Вони відкриваються та закриваються, запинаючись, — трохи подібно до тих розсувних дверей у терміналі 224. Усе ж повідомити про дивну поведінку? Все-таки сидить вона там уже дуже довго. Я збільшую зображення ще трішки, і здається, що її губи повільно ворушаться: щось прокочується язиком від горла до зубів, глухо вибухаючи між губ. Можна навіть подумати, що вона вкрай повільно, геть тихо промовляє слово «roltrap».1 

Термінал 226

Цікаво, чи забувають ескалатори кроки. Наскільки вони вміють вгадувати розмір взуття, вагу та місце призначення того, хто на них ступає або з них сходить. Та чи запам’ятовують вони це потім, на наступний раз. Щоб це дослідити, я вже давненько тут сиджу: впродовж перехожих, якщо говорити точно. Я скрупульозно ставлю в блокноті рисочки, рахуючи кількість людей, що минають, щоб відслідковувати те, що тут минає. Я відслідковую те, що минає, скільки потрібно. Тут мені хочеться окам’яніти та проковтнути прощання, раз і назавжди. Повернувши голову вліво, я дивлюся — крізь пасажирів, люмінесцентні лампи та викривлені віддзеркалення — на серп місяця, який, коли небо, наче папір для промокання, зафарбується у темніші кольори, освітить засніжені гірські вершини вдалині. Колись активні вулкани, сьогодні вони спокійно тліють, аж поки не посунеться якась тектонічна плита. А Стамбул, тим часом, кипить, як магма.
В аеропорту все повільно, можливо, тому що безкінечно повторюється колами: люди в дорозі, багажні стрічки, цей ескалатор. Аби щоразу початися знову. 572 перехожими раніше я сіла прямо навпроти цього ескалатора, тому що мене заспокоює його ритм. Механізм проковтує та випльовує сходинки і з глухим клацанням заговорює наново. Якби ж то і мені вдалося — наново заговорити.
Це почалося давно: я втратила слова. Чи то, радше, я постійно проковтувала їх назад. Щось у мені відмовлялося їх вимовляти. Тоді слова, б’ючи ключем десь із живота, піднімалися аж до самої гортані. Там вони застрягали, повисаючи на м’якому піднебінні, аж поки я не спромагалася видати саме лише повітря. Подекуди нагору намагалося пробитися стільки слів, що вони сплутувалися в тугий клубок, який ледь уміщався в горлянку. Наче великий шмат черствого хліба, який намагаєшся проковтнути цілком. Тоді мені хотілося виригнути нудотну словесну кашу, попросту її позбутися. Ще навчаючись, я не надто звертала на це увагу. Я ховалась у наукових термінах латиною та ветеринарній таксономії — в мові іншого типу, якою вміла переконувати перекладачів, передусім письмово. Лише в лабораторії, на самоті з тваринами, я могла ладно та вільно говорити. Пищати з мишами, квакати з жабами, ричати з собаками.
Зараз у присутності людей мені іноді вдається довести слово на кінчик язика. Тоді, буває, свербить так сильно, що слово нетерпляче вислизає, зарано, уривчасто. Я читала, що язик проковтнути неможливо. Це мене заспокоює.
Іронія в тому, що раніше я була справжнім словесним водоспадом, із неперевершеним запалом декламувала вірші перед усім класом, невимушено складала тексти пісень, галасливим приступом брала дитячий майданчик, мене називали «мовним дивом». Аж поки я не переросла дитячість, а батьківська і материнська мови вирішили більше не перетинатися між собою. Так само, як було легко дівчинкою випрошувати в батька морозиво в караван-сараї, стало важко дорослою жінкою замовляти чай в місцевій таверні. Дві мови просто перестали узгоджуватися. У турецькому алфавіті ж бо 29 літер. У нідерландському — 26. На три забагато або ж замало. Три літери. Більше і не треба було, що змусити мене замовкнути.

У верхньому лівому кутку екрану я бачу чіткіше зображення її статури та виразу обличчя. Та камера розташована в краще освітленому закутку аеропорту. ЇЇ обличчя осяюють рекламні плакати, що вихваляють бізнес-клас Qatar Airways. «Fly with a smile».2 Модель із ідеальним рядом зубів та коктейлем у руці сяюче посміхається до неї. Я наближую зображення. Жінка на екрані вже не буркоче та зосереджено закусює нижню губу, наче зважуючи слова в роті. У неї довга шия. Вона надто легко вдягнена для цієї пори року: темні брюки та темна блузка, куртки немає. Підхопивши сумочку з підлоги, жінка обіймає її на колінах. Виступаючі кістки пальців стають на екрані сніжно-білими. Цікаво, що у неї в сумочці, де решта її багажу та чому вона так підозріло вчепилася в ту сумку.
З ескалатору спускається хлопчик із акуратно зачесаним набік волоссям, років шести, геть сам. Не підозрілий суб’єкт, але навколо і жодного дорослого. Дитина, яка наодинці блукає аеропортом, — то недобрий знак. Можливо, варто, про всяк випадок, таки відправити туди Хасана? Здається, що страх впасти у хлопчика набутий — до того він судомно силиться охопити ручкою поручень. Хлопчик боязко прямує далі, до жінки з сумочкою. У нього стиснуті кулачки. Жінка відводить від хлопчика погляд, хоч він і стоїть уже прямісінько перед нею. Вона майже невидимо, відривчасто, хитає головою. Стискає губи. Спина хлопчика напружується ще дужче. Чи замолода вона, аби бути матір’ю?

Термінал 226

Тому, хто розробив дизайн цих так званих ергономічних крісел, варто замислитися над зміною професії. Я силюся розпрямити спину, хребець за хребцем. Холод металевого стільця пробирається до самої маківки. Тим часом я намагаюся зігрітися об сумочку. Якщо досить довго тримати в руках шкіру, вона стає м’якою та теплуватою, як-от спляче тіло під пуховою ковдрою.
Не можу пригадати, коли я востаннє тут проспала всю ніч, не кажучи вже про те, скільки саме часу я вже тут. На перший погляд, в аеропорту важлива кожна секунда, та здається, що години випаровуються в повітрі, наче етер. Тут завжди день і ніч водночас. Тут нескінченно горить світло — сутеніє надворі чи світає. Це вже я точно знаю.
Нізвідкіля до моїх ніг прибиває, ніби течією, хлопчика. Він підходить надто близько, в нього акуратне хвилясте волосся, а очі величезні, наче смажені каштани.
— Mère…3
У мене, мимоволі, скорочується діафрагма. Гортань, голосові зв’язки та легені злипаються. Завжди тепер так… ось ця проклята гикавка. Ненавиджу втрачати контроль над своїм тілом. Здавленим голосом я намагаюся відігнати хлопчика, відгородитися, дати зрозуміти, що я не можу бути тим, що йому потрібно. Та як пояснити дитині, що таке межі, кордони? А ще, що він протягом усього життя на них натикатиметься? Між країнами, між тілами, в морях, навіть у повітряному просторі. Я десь читала, що кожна країна самостійно визначає висоту своїх повітряних кордонів. Як тоді людина може знати, як високо їй стрибати?
— Mère …, — питає він знову.
Французька? Я закусюю губу до побіління.
— Merhaba.4
Паніка. Нам обом це не під силу. Поки я озираюся в пошуках чогось, хлопчик намагається стримати свою тремтливу нижню губу. Він очікував від мене чогось іншого. Що я візьму його на руки, можливо, втішу, тихенько колисаючи. Або що я, рішуче затиснувши його вогку руку в своїй, вирушу на активні пошуки того, хто мав би опікуватися ним замість мене. Мати, старша сестра, дідусь. Чи то батько? Тут кишить чоловіками, які можуть бути батьками.
До хлопчика підбігає чоловік із коротко підстриженим волоссям, стрімко хапає його за руку. Розлючений від занепокоєності, ніби назавжди загубив заплакану дитину. Та він ладний вбити мене поглядом. Чоловік із хлопчиком разом якомога швидше йдуть від мене геть. Через гладеньку підлогу здається, ніби вони їдуть на ковзанах. Тут кишить батьками.

Материна хватка. Я досі відчуваю на смак годину прибуття, посеред ночі, кожного літа наново, коли ми з мамою та сестрою прибуваємо до малесенького аеропорту Невшехір у Кападокії. У повітрі запахи: пластик, керосин — і ніч, що не скінчається. Наче трійця — посередині мати, яка обабіч тримає за руку по донці, — ми не можемо дочекатися миті побачення. Чи не забув він нас, читаю я в її вогкій долоні. Кожного літа наново. Вправлятися в терпінні, чекати, поки наша бірюзова валіза пропливе повз, а потім, наче сонливі змії, просуватися в черзі на візовий контроль. Кожного літа наново. Страх, що я вже не схожа на фото в паспорті, волосся надто відросло, а щоки не такі круглі й дитячі. А тому нас посадять на найперший же рейс до Бельгії. Кожного літа наново. Глухе зітхання від полегшення, коли візи торкається печатка. Після всіх формальностей ми вирушаємо далі на пошуки його. Надворі аеропорт обмежований стіною з чоловіків: знуджені водії таксі, серйозні чоловіки, нервозні чоловіки, сонні чоловіки. Усі в однаково непорушному очікуванні. Я уважно прислухаюся та вчуваю батькову тишу, а над головою у нього звивається, наче периста хмара, сигаретний дим. Материна рука відпускає мою, і ми вітаємо його, напівсонні, та добре знаємо, що в цій зустрічі вже криється прощання. Але зараз: носіння на руках, запах, завжди той запах, моє вухо проти басу в його грудях, мої руки навколо його шиї. А потім в машині: знайомий запах оббивки сидінь старенького «вольво», перешіптування дорослих на передніх сидіннях, на дзеркалі заднього виду гіпнотизуючий оберіг від лихого ока, синій, як ніч. Знання, що і це мине.

1. Ескалатор (нідерл.) – Тут і далі примітки перекладача.
2. Літайте з посмішкою (англ.).
3. Мати (фр.).
4. Привіт (тур.).