Списки дають небезпечну впевненість, таку собі фальшиву впевненість. Приблизно у 17 років я потралила в лікарню через забагато списочків, забагато підрахунку та контролю. Mоє тіло раптом набуло жіночних форм, а вага почала швидко збільшуватися ймовірно, з розрахунку, що згодом вона розподілиться рівномірно по всьому моєму тілу, але тоді я цього не знала і тому запанікувала. Ця зміна була для мене різкою і тисячократно зашвидкою. Я багато разів чула від родини, що ми зараз просто розповніли, і не збиралася цього допустити. Я планувала бути людиною, яка бере все у свої руки, не приймає слів «зараз» і «просто», і припиняє їсти. Я планувала бути людиною з самосвідомістю, з силою волі.
Натомість я опинилася в лікарні з п'ятьма худими дівчатами, яких я могла назвати худими себе ні. У дзеркалі я бачила тлусту дівчину такого собі кита, навіть коли ваги показували менше сорока кілограмів. Через ті цифри і, особливо, через крейдянобіле мамине обличчя я розуміла, що справді худa, але коли клала руки на свої сідниці чи живіт, вони здавалися кашоподібними, нерівними, пухлими.
Психіатр Брукс називав це «таким собі психозом».
П’ятеро худих дівчат і я були співмешканками і жили разом у лікарні. Тут були й інші групи хлопців та дівчат з іншими пропорціями, але ми майже не контактували з ними. Ми були в програмі, в якій наші батьки якомога частіше приходили на терапію разом із нами, щоб не створювати надто великий розрив з нашим звичайним життям. Про це говорилося так, ніби ми на деякий час могли зняти з себе, наче куртку, наше лікарняне життя, а потім знову його вдягнути. Ніби нашого життя деякий час не існувало. Це був час, коли лікарі радили нам не ходити по крамницях, не робити фотографій і відео, тому що в той час ми були не найкращою версією самих себе. Ми, шестеро зламаних дівчат, не ходили до школи, не займалися своїми захопленнями, не мали друзів. Нас поставили на паузу, ми застрягли десь у проміжку.
У лікарні була вправа, де нам, п'ятьом худеньким дівчаткам і мені, давали мотузку, і ми повинні були зробити нею коло такого розміру, який, на нашу думку, дорівнював обхвату нашого живота, а тоді покласти те коло з мотузки на підлогу. Потім ми могли стати в коло, щоб перевірити правильність нашого сприйняття. Ми сиділи на підлозі і зосереджено дивилися то на живіт, то на мотузку. Через нашу хворобу ми робили все дуже правильно і акуратно, отож i це завдання виконували дуже відповідально. Наші батьки стояли збоку і спостерігали за нами.
Серед нас була Мія, вона намагалася туго затягнути мотузку навколо своєї талії і викласти ту саму форму на долівці. Міа була з багатої родини, її батько був адвокатом і з кожною сімейною сесією ставав дедалі нетерплячішим, постійно повторюючи, що відчуває, що процес одужання міг би бути більш ефективним. Її мати - директорка якоїсь фінансової установи, подарувала їй на початку лікування коня. Того коня Мія ще не бачила, він самотньо пасся на галявині за їхньою віллою. Час від часу Міа отримувала повідомлення з фотографією тварини, яка щоразу здавалася сумнішою. «Красуня* запитує, коли ти повернешся додому», - зазвичай стояв підпис під фоткою.
Ще була Кім, вона лежала на підлозі, уважно й зосереджено. Збоку стояли її високий довгов'язий батько та бліда мати, які завжди були одягнені так, ніби збиралися в похід у гори. То були батьки, які під час сеансів виглядали скованими і закомплексованими, а ще безкінечно просили вибачення – де треба й де не треба. Наприклад, якось ми обговорювали вихідні Кім, коли вона могла провести час вдома, щоб «звикати». Кім вигукнула роздратовано, що її батько всі вихідні їв пісочне печиво на дивані. Ці двоє сірих чемних людей перелякано сіпнулися, батько пробурмотів вибачення, а чиясь мати тоді запитала, чи це правда, що він їв пісочне печиво всі вихідні.
– Скільки саме, одну пачку, дві?
– О, за всі вихідні таки дві пачки, - пробурмотіла мати Кім.
Інший батько зазначив, що це справді досить багато. Моя мама зауважила, що вона також іноді їла печиво, що, зрештою, не було таким вже й ненормальним. Тоді батько Кім уточнив, що його дружина перебільшила і він з'їв лише одну пачку, врешті-решт ми провели більшу частину терапевтичного часу, обговорюючи харчову поведінку батька Кім.
− Не дуже ефективно, − зауважив батько Мії.
Була ще Фіона, яка завжди дуже швидко закінчувала свою вправу з колом. Її батьки часто відвідували солярій, тато мав вибілену чуприну, наче зійшов з музичного кліпу з 1990-х, а мама мала чорні нарощені пасма, що сягали сідниць. Попри їхню пильну увагу до свого зовнішнього вигляду, втома на їхніх обличчях завжди виділялася найбільше.
Мама Зої не могла стриматися, щоб не втрутитися з зауваженнями.
− Обхват має бути вужчим, ще вужчим, − вигукувала вона, як тренер збоку. Мама Зої сама була психологинею і здавалося, соромилася цього, підчас знайомства в групі вона, схлипуючи, розповіла, що допомагати людям - це її професія, але вона не змогла допомогти власній доньці. На руках вона тримала свого п'ятирічного сина, який спостерігав за терапією з мотузками, як за цікавою грою.
− Мішель, - показав він своїм товстеньким пальчиком.
− Так, − по-дитячому сказала мама Зої, - це Мішель.
Мішель була тією, хто пролежав у лікарні найдовше. Вона провела місяці у так званій фазі заперечення, фазі, коли вона дійсно не могла собі уявити, що у неї є психічне захворювання, I тому опинилася спочатку у відділенні для шлункових захворювань, а згодом перенесла тривале обстеження кишківника в лікарні. Сама того не усвідомлюючи, вона заплутала лікарів, вважаючи, що її проблема - в шлунку, а не в голові. Через це назва «фаза заперечення» - оманлива, «фаза відкриття» була б набагато доречнішою. Батьки Зої були обоє були освітянами і обсесивно записували до зошита все, що розповідали терапевти. У них було ще четверо дітей, віком від 10 до 20 років, які час від часу також приходили.
Моя мати також стояла осторонь, весь час схвально піднімала великий палець і регулярно плакала. Вона підтримувала мене всупереч усьому, так само, як і під час забігу, в якому я приймала участь кілька тижнів тому. Мене здивувала її присутність там, зазвичай мама ніколи не приходила на спортивні заходи, а того дня вона навіть пройшла зі мною разом вздовж бігової доріжки. Згодом вона сказала мені, що зробила це, бо була переконана, що я точно впаду десь по дорозі через свою худорбу.
«Молодець», - гукала вона збоку, там, у лікарні, голосом, який тонув у сльозах і соплях.
Батьки виглядали по-різному, мали різні життєві погляди та стандарти, хоча всі вони були білошкірими і належали до вищого прошарку. Це було також дорогим хобі - одужувати від невидимої хвороби. Нас, дівчат, зайнятих вимірюванням живота мотузкою, було важче розрізнити, бо ми були тінями. Тінями з однаковою метою і симптомами, сприйнятливими до ідей одна одної, а тому дедалі більше схожими одна на одну. Здавалось, ніби ми повільно ставали одним цілим, зливалися в кістляву кульку з пухнастим волоссям, повільним серцебиттям і надлишком впертості. Kулькy, якій хотілося б бути рухливою кулькою, але тимчасово вона була на це неспроможна.
Коли ми закінчили, нас попросили встати всередину власного кола з мотузки. Озираючись назад, цей момент можна було б назвати смішним, але наші батьки дивилися на гігантські кола на землі, в яких їхні доньки були схожі на крапочки - кола були утричі, а то й ушестеро, більші.
Коли я заходжу до кімнати дідуся, він стоїть перед вікном, тримаючи руки в кишенях, на зап'ястях - тонкий бинт. Він дивиться на птахів, статуї, парк, маленькі фігурки людей, що гуляють групами по двоє-троє і не відхиляються від звивистих доріжок. На цих людей можна дивитися довго, але вони рідко стикаються, так само, як і машини на парковці. Яскраве сонячне світло охоплює його, як театральний прожектор. Занадто багато підсвічування, зауважив би фотограф. Я читала в інтернеті, що існує зв'язок між викидуванням китів на сушу і активністю сонця. Сонячні плями і сонячні викиди порушують магнітне поле Землі, яке кити, як і перелітні птахи, використовують, щоб орієнтуватися на місцевості. Результат: кашалоти плутаються.
− Як справи, дідусю?, − обережно торкаюся його руки. Завжди боюся налякати його, хоча, можливо, це було б на краще, могло б висмикнути його з цього затяжного, сумного сну.
− Один, − відповідає він.
− Що ти маєш на увазі?
− Я - один.
У дитинстві у мене в кімнаті була книжка «Один у світі», яку мама поклала на книжкову полицю, бо сама любила її в дитинстві. Я читала її рідко, лише коли десь у віці 11 чи 12 років, на початку підліткового періоду сердилася на все навколо і відчувала, що опинилася посеред хаосу, якому не могла дати ради. Тоді я йшла нагору, сідала поряд зі своїм метровим білим ведмедем і брала книгу з книжкової полиці. Під час кожної внутрішньої кризи я вирішувала прочитати її усю, бо назва була надзвичайно доречною. Я була переконана, що мене тим часом все одно ніхто не шукатиме, але так ніколи і не просувалася далі першої сторінки, – чорнило на якій вже розпливлося, а слова стали нерозбірливими, – бо моя мама вже сиділа поруч зі мною i, можливо, внутрішньо підсміювалася над своєю дитиною, яка демонстративно читала «Один у світі», але зовні заспокоювала мене I лагідно пригортала до себе.
− Всюди такий безлад, − мій голос заглушили ведмеже вухо та мамина пахва.
− Так, − заспокоювала вона.
На стіні тріщина у фарбі, яка, здається, збільшилася. Я не відповідаю дідусеві, бо не хочу стверджувати неправдиві речі, бо це правда: він самотній. Я могла би сказати напівфілософськи, що, по суті, всі самотні, але це знову ж таки неправда. Всі самотні, але він справді самотній, у цій кімнаті, схожій на кімнату молодіжного гуртожитку, де ще бачиш попереднього мешканця і вже відчуваєш запах наступного; у кімнаті, в якій є вікно з видом, що з настанням сутінків віддзеркалює лише відображення самого себе. Відображення сімдесятип'ятирічного чоловіка, пацієнта психіатричної лікарні − руки в кишенях, сорочка застебнута навскоси.
На нижньому поверсі, багато років тому, мені доводилося щотижня робити вправу iз дзеркалом. Кожна дівчина стояла в окремій кабінці тільки в трусиках. Було багато зменшувально-пестливих слів, тому що ми були дуже делікатними і тендітними, і ніхто не хотів перебільшувати. Всіх заохочувала дивитися на себе у велике дзеркало на стіні психологиня, яка зверталася до нас мікрофоном. Її голос долинав до нас через отвір внизу дверей: «Подивіться на свої ноги, подивіться на їхню форму, колір, деталі». Це було сканування тіла, яке не було схоже на медитацію, а радше на штрикання ножем. « Подивіться на свої коліна, зосередьтеся, зупиніть свій погляд на них».
З кожною частиною тіла - новий удар болю. Нестерпна огида. «Переходимо до стегон, дивимося на них, намагаємося дивитись нейтрально». Дивитися на себе було неможливо, тіло здригалося від цього, нерви кричали, змушуючи мене автоматично заплющувати очі. Якщо я все таки дивилася, то бачила ось що: жирові складки і живіт, блідий і великий. Я бачила лише одну частину тіла. Зазвичай я сиділа спиною до дзеркала, підібгавши коліна і обхопивши себе руками від холоду. Ніхто не перевіряв, чи ти береш участь у вправі, тому більшість дівчат робили так само. Потилицею до дзеркала, ми слухали лагідний голос психологині, заплющували очі, розчаровані тим, що знову зазнали невдачі, I чекали до кінця, після чого швидко випростовувалися, щоб створити видимість активної участі у всій вправі.
Мій дідусь стоїть тут, у своїй кімнаті чотири на шість, так само пропускаючи голоси лікарів, колег-пацієнтів, своєї сім'ї, повз вуха, тримаючи свої пошкоджені руки в кишенях. Він сідає навпроти дзеркала, не приймає більше участі, не може більше приймати участь. Я не приймала участь, бо думала, що так буде краще для мене, а він - тому що у нього взагалі нічого не залишилося для себе. Він більше ніхто. Там, де я бачила лише живіт, він, може, взагалі нічого не бачить у своєму відображенні.
*Красуня – кличка коня.
