ВОКЗАЛ

Обшарпаний пасажирський потяг з ударом півночі випльовує на краю Міста єдину гостю, дрібненьку жінку, закутану в чорний водонепроникний плащ, а її силует у гасовій темряві контрастує із білим до болю в очах снігом, що поглинає все довкола. Вона ледь помітно киває провіднику на знак привітання і волочить своє кволе, втомлене тіло в напрямку будівлі вокзалу. І хоч вона його не бачила понад сім років, вокзал промовляє до неї з довірою, як до давньої знайомої. Так, неначе людину після довгого сну вітає її власне віддзеркалення. Вона знає кожну тріщину в стінах, кожну яму в бруківці й кожен напис, вирізьблений на старих дерев’яних лавках у холодному залі очікування. Історичний годинник, який з кожною хвилиною відстає на декілька секунд, гучно буркотить в порожньому просторі. У куполі під стелею тріумфально витанцьовують вицвілі постаті робітників. Неначе нічого й не змінилося. Вони покірно схиляють голову до коричнево-білих кахлів і глибоко вдихають в легені все те саме вологе повітря зі присмаком кави, цигарок і їдкого мийного засобу. З безіменної кнайпи на розі залу очікування приглушено долинають рок-хіти, приглушені безглуздою суперечкою та дзвінким жіночим сміхом, що межує з відчайдушним плачем. Усі ці пригнічені повсякденні емоції, що виплескуються з людей напідпитку, наче піна з кухля пива, пробуджують у жінці глибоко поховані спогади. Вона заходить до пабу, наповненого сонним димом, і тремтячим голосом замовляє горілку та чорну каву.
Саме за цим кутовим столом із розхитаною ніжкою, що підперта трьома картонними підставками під пиво, вони з Романом сиділи перед остаточним від’їздом дівчини. Вони помчали на вокзал одразу з випускного, одягнені у святковий дорослий одяг, який контрастував із її радісною помаранчевою пошарпаною валізою на коліщатках. Під палючими променями сонця з їхніх скронь стікали краплини гіркого поту. Вони дісталися до вічної темряви привокзального пабу якраз вчасно, щоб ще хутко встигнути по пиву й цигарці. Проте Роман замість звичного для себе алкоголю замовив розливний малиновий лимонад. Він нервово жмакав у руці підставку під пиво й безмовно слухав дівчачі балачки про роботу в Австралії та плани поступово об’їздити всю Південно-Східну Азію. Це буде перше літо з часу їхнього народження, яке вони проведуть не разом. Незабаром дівчина сяде на потяг і зникне із життя Романа. Авжеж, вони й надалі переписуватимуться. Надсилатимуть один одному світлини, але ніщо не залишиться таким, як раніше. Їхні життя зміняться до невпізнання.
І якщо для дівчини ці зміни обіцяли серфінг на піщаних пляжах, відкриття досі незвіданих тварин та куштування екзотичної їжі, то Роман уявляв собі холодну кімнату в гуртожитку в багатолюдному чужому місті, довгі безсонні ночі, проведені над великим анатомічним словником, підробітки, позики й тугу за безтурботним життям, яке вже ніколи не повернеться в дорослому віці. Обов’язки та відповідальність, крутилося йому в голові. Він понуро попивав лимонад і взяв у дівчини цигарку, хоча за інших обставин скривився б і відмовився від цього зайвого цвяху в домовину. Але цього разу він відчайдушно прагнув кожного зайвого цвяху в домовину. Він хотів би зблюватися і померти від цієї цигарки, подумав він, коли вдихав їдкий дим у свої легені й намагався закарбувати в пам’яті кожну деталь обличчя дівчини. Його тішило, як іскряться її котячі очі – точнісінько так само, як тоді, коли вона вмовляла його залізти на п’ятиметрову сосну, що росла перед їхнім будинком, коли їм було шість років, або коли вона в тринадцять розповідала йому про панк-концерт, на який вона потайки, попри заборону батьків, хотіла піти в п’ятницю. Її густе руде волосся дико відстовбурчувалося на лобі, так, наче воно і хвилини не могло втриматися причесаним у нетиповому для неї серйозному пучку, який вона вранці зібрала. А якщо подивитися на нього проти світла, воно виглядало як німб. Її веснянкуватий ніс, як завжди, був трішки підпухлим і червоним. Роман не знав, чи то він так виглядав від сонця, морозу, чи хвилювання, проте він, мабуть, зроду пам’ятав ніс дівчини саме таким. Він не вважав його ні якось особливо потворним, ні вродливим. Ніс просто багряно жеврів на своєму звичному місці. Можливо, він навіть нахабно вимагав уваги, так само, як і вся натура дівчини. Вона з нахабною радістю вдихала життя через кожну пору в шкірі. У важкій валізі на коліщатках вона таїла надію на захопливе майбутнє.
Дівчина захоплено говорила про потяги і птахів, ніби вони були пов’язані між собою; ці незламні мандрівники, що долають надлюдські відстані, ці тендітні дослідники, що насолоджуються життям на повну. Вона говорила про потяги, птахів і Австралію, поки Роман безмовно пив лимонад. При цьому аж надто багато курила й перехиляла в себе золотисте сусло, не в змозі повною мірою оцінити присутність свого єдиного друга на все життя. Звісно, що їй його бракуватиме, до біса бракуватиме, але вона намагалася якомога менше про це думати. Аж надто багато курила, перехиляла в себе пиво й говорила про потяги, птахів та Австралію. Це було краще, ніж марно розчулюватися над розлукою. Вони ж писатимуть один одному. Можливо, він би міг прилетіти до неї наступного літа. Жодних надмірних сентиментів. Вона ніжно поцілувала його в бліду щоку, перехилила в себе решту пива і з невимушеною усмішкою помахала хлопцю на прощання. 
Вона почувалася кінозіркою, коли з яскраво-помаранчевою валізою підіймалася по крутих сходах швидкісного потягу до Праги. Молода, емансипована жінка на шляху до своєї мрії. Австралійські кенгуру, павуки та змії, тремтіть! Їй хотілося кричати, її серце калатало і вона сконцентрувала всю свою увагу на бентежних уявленнях про далеку країну, що лежить догори дриґом, а за декілька днів стане її новим притулком, тоді як за вікном зникало єдине Місто й люди, які справді для неї мали значення.
Роман залишився сидіти за розхитаним кутовим столом, і невпевненими, повільними рухами вливав у себе залишки лимонаду. У нього було відчуття, наче замість солодкого напою він попиває асфальт. Підбадьорливо зелені скатертини змінили свій колір на сизість голубиного пір’я. Ясне небо помутнив непроглядний чорний попіл. I хоча із завсідників за сусідніми столами капав піт, хлопця огортав шпіцбергенський холод. Поппісні з радіо перетворилися на реквієм. Здавалося, що в ту мить, коли він втратив із поля зору яскраво-помаранчеву валізу, усі втішливі кольори покинули світ. Наче світ перетворився на непривітне чорно-біле кіно.
Він залишився у вокзальній кнайпі аж до закриття. Неквапно попивав асфальт і намагався якомога свідоміше заповнити свої думки уривками пʼяних розмов, що долинали від сусідніх столів, аби хоча б на мить вгамувати крики, що лютували в глибинах його несвідомого. Потім він знайшов одну з найбільш п’яних дівчат і боязко запропонував їй провести додому. Вона поглянула на його бліде обличчя в окулярах, на якому виділялися темні, розширені зіниці короткозорих очей, що западали під кратерами фіолетових кругів, і надмірно великі губи, які він часто несвідомо випʼячував, наче короп, коли нервував. Зазвичай обличчя хлопця не викликало в інших миттєвих спалахів закоханості, але щось безпосереднє і привітне в ньому вабило, щось, що за першої ж зустрічі вирізняло від інших і могло викликати почуття симпатії і довіри. Можливо, саме тому ця спантеличена, захмеліла дама кивнула на незвичну пропозицію незнайомого юнака й дозволила йому відвести себе за руку аж до спального району на іншому кінці міста, який знаходиться в годині хиткої ходи від вокзалу. Нічого більшого між ними не було – написав Роман дівчині наступного тижня в першому ж повідомленні.
Він лише весь час тримав цю тендітну п’яну жінку за гарячу спітнілу долоню, сподіваючись, що вона не помітить сліз, що стояли в його очах. Йому було через все це до біса сумно. Йому було до нестями сумно від цього обшарпаного, безбарвного Міста, яке всі по-справжньому живі покинули за першої ж нагоди і яке висмоктувало рештки життя з кожного, хто наважився залишитися ще на деякий час. Йому було сумно від довірливої захмелілої дами, яка в очікуванні бозна-чого з вдячністю дозволила йому провести себе аж додому.
Він подумав про помаранчеву валізу, що з неймовірною швидкістю летить на висоті дванадцяти тисяч метрів над землею через всю Європу, Близький Схід і Південно-Східну Азію аж до Сіднея, а його голос застряг ув’язненим у горлі, наче колюча риб’яча кістка. Якби цей спальний район накрила повінь, це б пішло нам тільки на користь — сказав би він жінці, але, переможений горем, лиш намарно хапав ротом повітря. Якби ж нас затопила вода, і ми навіки б залишилися ув’язненими в панельних будинках, наче риби в акваріумі, крутилося йому в голові, поки він брав від дами запропоновану цигарку й марно намагався ухилятися від її незграбних поцілунків.
Через тиждень він спробував передати дівчині свої почуття в легкому та жартівливому тоні, як і годиться при написанні листів у далекі краї, але в його почуттях не було зовсім нічого веселого. Він аж до ранку блукав Містом зі сльозами на очах, стріляв у випадкових перехожих цигарки, копав ногами сміттєві баки, вітрини та телефонні будки, і вже давно не думав про те, куди й навіщо прямує. У його голові невпинно резонувала єдина думка про людей, яких затопило в панельних будинках, наче риб в акваріумі, і ця фантазія втішала його, мов анестезія.
Ще змалку він любив плавати у воді як щука – щезати під гладдю і хоч на деякий час не зважати на гамір, що панував біля відкритого басейну, наче гучний рекламний джинґл. Йому подобалося спостерігати, як заломлюються сонячні промені під гладдю і уявляти, що це портали в паралельні Міста, де люди живуть більш розміреним, врівноваженим життям, де люди не відчувають нав’язливої потреби у відчаї до ранку випивати у прокуреній вокзальній кнайпі, де попелясті спальні райони оживають із кремезних запашних дерев, що розквітають під безтурботний пташиний спів. Іноді він зосереджував свою увагу на барвистих дівочих купальниках, що роздувалися під тиском води, здригаючись із відчуттям провини щоразу, коли йому траплялося загледіти більше, ніж передбачалося його очам. Він лише зрідка неохоче вилізав із води, щоб доєднатися до своєї найкращої подруги, яка цілі пообіддя примудрялася розважатися тим, що обливала крижаною водою однолітків, які нічого не підозрювали та напівсонно грілися на кахлях біля басейну, і щоразу, коли вона дошкулила комусь настільки, що той таки схопився з місця бігти за нею, проклинаючи її щедрою порцією лайки, вона спритно втікала й ховалася. Іноді хтось на знак відплати кидав її у басейн, обливав сумку з позиченою в бібліотеці книгою, або стягував нижню частину купальника на очах у всього басейну, оголюючи її інтимні місця, вкриті темним пучком буйного волосся, проте не було схоже, що це мало бодай якийсь виховний ефект на дівчину. Наступного дня вона знову була напоготові з відром крижаної води, адже чим більше емоцій спричиняла її поведінка, тим більше вона в ній утверджувалася.
Вона облишила цю справу лише в п’ятнадцять років, коли в неї прокинулася цікавість до прилеглої літньої тераси з пивом, де вона проводила в компанії старших хлопців більшу частину канікул. І поки Роман у воді уявляв, як він перетворюється на рибу й ніяковіло вивчав контури юних жіночих тіл, дівчина вчилася за смаком розрізняти міцність пива, затягуватися цигарками і водночас витончено висловлювати свої погляди на все, що тільки-но стало предметом дискусії. Роман і надалі надавав перевагу зануренням під воду. Коли він ненадовго доєднювався до дівчини, що сиділа з компанією випадкових відвідувачів відкритого басейну, він зазвичай упродовж пообіддя не промовляв більше кількох необхідних речень і з відсутнім поглядом у порожнечу попивав однісіньку колу, під кінець вже зовсім теплу. І хоча в школі Роман вчився набагато краще за інших, а його розум переповнювали багаті знання та нестандартні ідеї, він не був здатен активно долучатися до дискусій на літній терасі за пивом. Його думки, щойно він їх висловив, розпливалися мов туман, були невловимими та леткими, наче дим від сигарети, що догасає, і водночас відштовхували присутніх. Принаймні таке враження від самого себе складалося в Романа. Тож він вважав за краще тихенько сидіти, випʼячивши губи трубочкою, наче короп, і зачаровано слухати водоспад дівчачих слів. Він не розумів, як їй у п’ятнадцять років було не соромно виходити в люди з таким, як він. В очах інших він був просто смішним, непримітним ботаніком, протекційним дитям місцевого головного лікаря, переляканим диваком, який захоплено міг розмовляти лише про риб та дайвінг, проте в очах дівчини він уособлював усі важливі спогади про дитинство, яке вони ще донедавна проживали разом.