Мама писали знов. Кажуть, що краще мені вибиратись із Київа та їхати до Житоміра. Дурниці. Я, звісно, впевнена, що вони хочуть як краще, але це неможливо. Так, війна, так, большевики просуваються, і так, тільки місяць, як і у нас у Київі була стрілянина, але їхати після стількох років… Ні. Та й позаяк ще нікому не ясно, чи просунуться вони далі. Он і повстання те роззброїли швидко. Та і якщо я поїду, то хто лишиться з хорими? Якщо вірити тітки Тетяні про большевиків, цих бідних хорих людей і поготів ніхто жалувати не буде. Я нікуди не поїду. Крапка. Навіть якщо большевики й дійдуть сюди. 

Але чи дійдуть? 

У «Раді» пишуть заспокійливі речі про Вільне козацтво. Формують ще студентський курінь. Виглядає на те, що місто таки піднімається, прокидається до своєї українськости. З иншої сторони, як слухати Віру і її друзів читати їхні газети, якусь «Пролетарскую мысль», то вражіння складеться зовсім протилежне. Ясна річ, «Раді» віриться більше. Сподіваюсь, дуже сподіваюсь, що у Київ таки не ввійдуть. 

Але годі про це, розповім про сьогоднішній день. Сьогодні мала відпрацювати зміну в лікарні та закрити розділи 3–6 підручника з хемії. Перше вдалось, хоч і з пригодами, з другого, на жаль, далі 4-го сьогодні мені та книга не далась. Записую на завтра. 

Щодо основних подій (нумерую у хронологічнім порядкові):

1.

Зранку мала трохи часу перед зміною у Кирилівці. Зайшла у «Маркіза», що на розі Володимирської та Прорізної, та взяла горня міцного чаю. Людей було небагато, що в инший час дивувало б, але останніми тижнями по каварнях не ходять. Здається, напруга й одголос заміських боїв долинають і сюди та одлякують звичних легких панянок та швидких типів з біржі. Як тільки я сіла і взяла те гаряче горня, до мене підійшов певний молодий пан. Довгий, ледь згорблений, але з дуже лагідним, чітко окресленим лицем. Його темне волосся було зачесане на манір франтів із довоєнних журналів мод, тонкі вуста складались у рівну лінію, лиш очі… Вони були якісь бліді, глибоко посаджені й неймовірно пронизливі. Йому б личило бути шпигуном із романів, якби не цей втомлений вираз обличчя, як-то зараз у службовців та банкірів. Він теж тримав горня з чимось паруючим. Дуже гарні руки, тим нагадував приїжджих військових хірургів. «Чи ви не проти, коли я сяду?» — спитав.

Я дозволила, бо чому б і ні. Пан виявився на диво радим поговорити, сказав, що звуть його Анатолем (французьке?) Петровичем, та спитав, як звати мене, чи часто буваю тут і чи я, бува, не медсестра (ймовірно, помітивши моє вбрання). Я одповіла ствердно. Аж тут він ні з того ні з сього мені: «То, Наталіє Федорівно, ви це ось лиш стрільців та козаків берете на лікування, чи все ж Гіппократ над Міхновським іноді бере гору?» — вказуючи на «Самостійну Україну», що ледь визирала з моєї сумки. Я й не встигла спохопитись та щось одповісти доладне, як почула знайомий крик неподалік. 

Виявилось, це мій Олександер Владиславович. Пацієнт із гострих, деменція прекокс, що проявилась аномально пізно, можна сказати, contraire до самого визначення. Унікальний випадок. Утік. Але як, я тоді збагнути не могла. І яким тільки чином він з’явився у «Маркізі»? Звісно, ці питання ставлю лиш зараз, як пишу, тоді ж у мені
просто все похололо. Я вже загально розуміла, що наслідки для мене будуть жаскими. Але що ж, в Олександра Владиславовича був психоз, зволікати ніколи. Дякувати Богу, я мала сумочку з ліками із собою і, попри те, що обступила пацієнта чи не уся каварня, швидко змогла проштовхатись. Вхопила його грузьке тіло, спробувала покликати на ім’я. Безрезультатно. Він тільки дивився на мене тим своїм дивним, диким поглядом, як-то буває при психозі. Дуже був схожий на старослов’янських бородатих дядьків із підручників з історії славістів. Вколола йому звичну дозу броміду, і Олександер Владиславович вже за трохи й обм’як. Не трусився, дивився на мене спокійно, покірно, дещо отупіло. Натовп на той час кудись і зник наче. 

Тут я почула рівний голос із-позаду. «Прикро бачити, що стало з Олександра Владиславовича, дійсно прикро». То звертався Анатоль Петрович, вже без чаю і з елеґантною тростиною, що звідкись у нього узялась. Він допоміг. Взяв Олександра Владиславовича під руку, й разом ми вивели того з приміщення. Я, звісно, спитала, чи знав він пацієнта. «Трохи, по службі», — лиш одповів Анатоль Петрович. Затим він нам викликав ізвозчика і, вже як той під’їздив, Анатоль Петрович візьми і скажи мені: «Зараз час непевний, Наталіє Федорівно, не хтілось би губити приємні знайомства. Чи ви були б проти, якби я вас запросив пообідати завтра у “Празі”?». Це була доста несподівана пропозиція, я трохи розгубилась з одповіддю перше, а тоді думаю: чому б і ні? Та одповіла, що не проти. 

Ізвозчик їхав швидко, дороги були майже порожніми, та й без снігу, як не дивно на зиму. А я все поверталась думками до тієї зустрічі. Чого б це він незнайомій дівчині та пропонував пообідати разом? Чи це він розігнав натовп? І як все ж Олександер Владиславович зумів утекти?

2.

Як Олександер Владиславович зумів утекти, я зрозуміла, тільки-но ми приїхали до лікарні: там царювала жахлива катавасія і гамір, саме розподіляли нових ранених, певно, знов були бої. Чи не з червоноармійцями? Я перше була непевна, кого привезли, наших чи білих? Адже то грає важливу ролю! Тоді почула українську, видихнула. Наші. Загалом, слід було б піти допомогти иншим медсестрам, але ж на той час мала нагальнішу справу. Я повела Олександра Владиславовича до павільйонів душевнохорих. Той ще не оклигав од броміду та важко ступав снігом, що ще тримався тут на траві. Без Анатоля Петровича вести його було набагато складніше. Ми тяглись до павільйону гострих пацієнтів.

Зараз, пишучи, думаю: цікаво все ж вийшло в Олександра Владиславовича. Колись, у минулому житті, він був Алєксандром Владіславовичем Сухобрусом, поважною людиною, головою котроїсь палати у Київській губернській адміністрації. Люди кланялись йому, певне, запрошували на бали й звані вечері. Сім’я якась була у нього, дружина та дві доньки, здається, з якими влітку їздили на дачу чи на море. Хтось багато чого б оддав, щоб з ним так за руку пройтись, як-то я йшла з ним у павільйон. Але тут стається щось. Воно викликає з підсвідомости хоробу, хороба прогресує, люди починають цуратись Алєксандра Владіславовича, і за якийсь час отримуємо звернення до лікарні. І ось із великого дому десь на Липках близ маєтку ґенерал-ґубернатора Олександер переїздить на одиночне ліжко у лікарняній палаті. Вже звичайний підстаркуватий хорий. Павільйон наближався. В инший час завше розглядала його, підходячи. Дуже вже гарна була споруда, така світла й гостродаха, схожа на цегляно-дерев’яну версію сільського маєтку заможного дідича, що зміг собі дозволити доброго різбяра. Вона добре зливалась з масою голих, сплутаних дерев навколо. Вже біля дверей Олександра у мене перейняли наші робочі. Полегшено зітхнувши, я пошкандибала шукати доктора Нечая. 

Доктор Нечай викладав у нас на курсах, один із двох професорів, котрі працювали із захворюваннями психічними. Саме він роки два тому запропонував мені спробувати попрацювати у Кирилівській губернській лікарні, якою завідував, і саме на його рекомендацію я взялась за випадок Олександра Владиславовича. І робота у лікарні, і власне дослідження з пацієнтом… Я добре розуміла своє щастя. Більшість професорів не бачили для нас, курсисток, жадного такого майбутнього. Психіятрія — річ не жіноча. Так, є винятки, але то винятки. А чом би я мала серед них бути? Тому так само добре розуміла, що не маю жадного права схибити. Так, так, не маю. Я, пам’ятаю, почала перебирати баночки із ліками у сумці, знов і знов пересортовувала їх. Се заспокоювало, бо аж тоді небезпека ситуації сповна всоталась у мої думки, свідомість. Ні, роботу в лікарні я втратити не могла, звісно. Медсестер для ранених не вистачає навіть із курсистками, що volontairement проходять курси першої медичної та беруться до чергувань. Але практику, доступ до душевнохорих та передовсім до Олександра Владиславовича — оце втратити геть простіше. З иншого боку, пацієнт зник не на мойому чергуванні. Але ж це не змінює того, що він — моя відповідальність, робота з ним — моя чи не єдина справжня роля тут. Втім, думати про це тоді лишалось геть недовго. Мене окликав доктор Нечай. Так гучно, як-то тільки він уміє.

«Наталіє Федорівно!»

Думаю, вже будь, що буде.

«Я сподіваюся, вас ввели в курс щодо вашого пацієнта?»

Я аж похолола. Вже знає. З иншого боку, звісно ж, мав знати. Він був у тому звичному свойому сіруватому, рівно випрасуваному костюмі, ніс портфель зі срібними застібками, і у тьмяному світлі хмарного неба його профіль видавався загально дуже сірим: сірі руки, сіра лисина, що продовжувала високий лоб, сірі зморшки, хіба вуса чорнуваті, зачесані униз. Складалось вражіння, ніби я дивилась котрийсь фільм чи, може, хроніку. Дуже хтілось вийти з кінотеатру. 

Кажу йому: «Я знайшла його, Павле Івановичу, він уже в себе в палаті, неушкоджений. Лиш у нього був психоз, я мусіла вколоти дозу броміду».

«Дуже добре, Наталіє, чудово. То питання вичерпане, чи не так?» — тим своїм тоном одповідає. Той тон знали всі практиканти. Він означав, що одповідати геть небажано. 

Доктор Нечай тоді продовжив, штибу, «ви розумна дівчина, Наталю, і добре усвідомлюєте, сподіваюсь, рівень цієї проблеми». 

Його павзи були нестерпними, він мав неймовірну здібність втуплюватися своїми темними очима в людину, наче всотуючи все, що вона не могла б сказати сама. Рівень проблеми я розуміла, може, й глибше, ніж він, позаяк не доктора Нечая ж могли ось-ось позбавити єдиної можливости зробити собі ім’я у психіятрії. Я намагалась одповідати чітко і впевнено, як би й мала добре навчена медсестра. Усвідомлюю, пацієнт вже на броміді із гіосцином, поговорю з медсестрою, що була на зміні, такого більше не станеться. Павло Іванович слухав мене з увагою, але я добре бачила, що не чув. Він мав знати, вже мав знати, скільки сумлінною я є! На одміну од инших медсестер, я ні разу не відходила зі зміни, жадних побачень, жадних подруг під час роботи. Я навіть мала час допомагати иншим докторам з їх пацієнтами! Павло Іванович мав це усвідомлювати, бо далі, о, далі він дозволив мені зостатись!

Він сказав: «Добре, Наталіє, я бачу, ви тут зі мною однієї візії. У будь-яких обставах, одмінних од наших, ви б уже могли забути про рекомендації й подальшу практику, і я б радив вам перейти працювати з доктором Брюно і його акушерками, або ж, якби був добрий, до Груні Юхимівни та її дітей». Тут мені одверто стало смішно, та і я бачила, як смикнулись вуса самого доктора, адже, попри безперечну важливість і акушерства, і дитячої психіятрії Груні Юхимівни (саме її ж бо приклад мене піддержував через усі ті жахливі іспити), од наших дослідів то було вкрай далеко. І, чесно кажучи, геть не того рівня цікавости. Отже, доктор сказав мені: «У наших обставах, Наталіє, ви — неймовірно цінний скарб. Ваш розум, а ще важливіше, ваша настирність та увага до деталей, і серед студентів, і серед курсисток — воістину Діогена варта рідкість». Так і сказав! І одтак, сказав, я матиму ще один шанс. Тільки маю знайти спосіб попередити будь-які можливі втечі з боку Олександра Владиславовича. Його пансіон сплачують і зараз втричі більше, ніж иншим. Ми зобов’язуємось не турбувати його дружини та доньок його присутністю. 

Тільки от як би це влаштувати? Я про те думала увесь час, як допрацьовувала зміну і як перев’язувала салдатів. Війна, достатньо бромідів стримати його у нас нема, катастрофічно не вистачає їх навіть тим, хто потребує їх життєво, не те що на примхи пацієнта. Та й досліджувати його стан під бромідами майже неможливо. Звідкіль знати, про що він думає, і чи досі має ті «диявольські голоси», коли б він постійно спав чи дрімав? Врешті, я дійшла до простого та логічного рішенця: поговорити з Олександром Владиславовичем і розвідати, що його так схвилювало. Можливо, мені вдалось би його якось вмовити? Знаю, розмови з хорими на деменцію прекокс — це ще та авантюра. Коли вони не гострого стану, то загалом можна. Проте навіть тоді в успіху розмови не завжди можна бути певною. Пацієнти можуть збиватись, одволікатись на инші теми, починати гратись словами, а чи зовсім ввійти у кататонічний стан. Вони наче загублені у собі, і все намагаються виплутатися із тієї загублености. Тож вловити нитку розмови, за яку б триматися, буває просто неможливим, деколи й для них самих. Саме тому за трохи більше року роботи з Олександром Владиславовичем я мала не більше двадцяти добрих розмов. Що зрозуміла: ключ у співпраці з пацієнтом, умінні знаходити способи йому допомагати триматись ясности. Отже, спробую. Позаяк, крім як поговорити, зараз варіянтів нема.

Тож я постановила завтра піти до нього, що б там не було, й поговорити. Можливо, вдасться принаймні вихопити причину, що серед дня вперше за три роки вигнала його у київські морози з лікарні.

3.

Остання важлива подія на сьогодні: зустріла Віру й отримала запрошення на певну «зустріч, на якій кожна мисляча людина зараз, а особливо наших почувань, має бути». Віру стріла по дорозі додому, на Сінній площі. Та виглядала трохи заклопотано, але дуже радісно. Говорила піднесено про перспективи та пляни на найближче майбутнє. Віра, втім, завжди так чи так говорила піднесено. Така собі дівчина-рух, і за останньою модою коротким чорним волоссям і карими очима, що завжди горіли з чогось нового. З Вірою я дружила ще з першого курсу, і як землячки з однаково щироукраїнськими поглядами, ми одна одної тримались міцно. Навіть попри розбіжності в иншому. Я тоді думала, чи це Віра чула новини якісь щодо Четвертого універсалу, а чи, може, була на студентській зустрічі, що її напередодні реклямували в «Раді», але з таємничого тону, який вона взяла, коли завела мову про зустріч, стало зрозуміло, що та — підпільна. Отже, з комуністами? Віра, звісно, соціялістка, але аж до того, щоб стрічатись із московськими аґітаторами? Вона могла б, але сподіваюсь, що ні. Сподіваюсь, просто студентська зустріч із соціялістичним забарвленням, на які деколи ходили. Тож погодилась. У наш час політично проінформована — значить краще підготовлена. Тож завтра ввечорі маю Віру перестріти і йти туди. 

Після Віри вернулась додому, трохи попрацювала із конспектами з органічної хемії й ось над цим. Побачимо, як-то буде завтра.