Гра в слова

- Стіл.
- Ліжко.
- Острів.
- Хмм... Вітер.
- Різдво.
Вони грають у цю гру ледь не кожного вечора. Саша підсувається
ближче до стіни, а мама лягає на його ліжко скраю, і вони перекидуються
словами. Інколи вона присуває до ліжка стіл і вмикає йому на комп’ютері
кіно. Часто фільм набридає хлопцю ще до завершення. Він розвертається
до стіни, а вона ще трохи лежить поряд і гладить сина.
- Почухай тут, - каже він, і мама чухає його ніс, або чоло, або лопатку
чи голову. Тоді підтягує ковдру вище до синового обличчя, а сама лягає на
підлозі на імпровізоване ліжко, складене з частин дивану, який стоїть у
коридорі.
Саша трохи стягує ковдру куксами рук. Права ампутована нижче
ліктя, нею легше. А ліва ледь довша за плече. Хлопець і його мама
засинають.
Зранку вона його голитиме.
У львівській лікарні святого Пантелеймона дуже багато військових.
Із таким потоком поранених поділ на військові госпіталі і цивільні лікарні
сильно затирається. Кожна лікарня стає госпіталем для тисяч евакуйованих
із поля бою. Коли поранених привозять у Дніпро, Запоріжжя, Суми -
найближчі до фронту великі міста - людей стабілізовують, готують до
евакуації та відправляють у дорогу далі, в центр і на захід країни. Надто
велика кількість поранених потрапляє щодня у прифронтові лікарні, тому
немає змоги довго їх там тримати.
На третій день мого перебування у Запорізькій міській лікарні No9
ліжка з новоприбулими стояли просто в коридорах через переповненість
палат. А на четвертий день сотні військових посадили в евакуаційний поїзд
і відправили на Вінницю. Там я пробув ще чотири дні, аж поки зміг
вирушити додому. Минув тиждень від поранення, коли я приїхав до Львова
і госпіталізувався у відділенні хірургії лікарні святого Пантелеймона.
В моїй палаті було п’ятеро військових. Я став першим, хто може
ходити. У Толі - мого сусіда ліворуч - одна нога ампутована, а майбутнє
іншої під питанням. Його обличчя було ще в синяках, біля ліжка щодня
сиділа дружина, а вночі, коли вона йшла на зйомну квартиру, Толя лишався
сам із фантомними болями, від яких не рятують уколи. Згодом він
розповів, що отримав поранення від ворожонго ФПВ.
- Майже впритул у мене в’їбав. Чудом живий остався.
Сусіда праворуч звати Вова. Одна нога ампутована 10 см нижче
коліна, інша - 15 см. Попереду в нього якісне протезування, а поруч -
дружина Аліна, яка не покидає навіть уночі: ставить розкладне ліжко й
лягає біля нього. Головне - пережити ще кілька місяців лежачого стану і
постійних болів.
Навпроти Вови напівлежить-напівсидить Паша. Його права нога
випрямлена уздовж ліжка і проколота стрижнями апарату Ілізарова.
- Руска снайпєрша в’їбала. Я бачив її, суку. Бачив, шо там сиділа.
А на ліжку навпроти мене наступного ранку відбулася ротація.
Новим мешканцем став Андрій. Прильот КАБа. Осколкові у спині й по
ногах і понівечене обличчя. Раз на день дружина Таня піднімала його з
ліжка, обіймала спереду і так він з її допомогою стояв кілька хвилин.
Перші уроки ходьби заново.
Наші ранки починалися з лікарняного сніданку, таблеток і болісних
для всіх перев’язок. Наступне завдання - прожити день. Коли сильніше
боліло - чиясь дружина йшла до медсестри і просила вколоти знебол. Коли
можна було терпіти, всі про щось розмовляли із рідними. Вова жартував до
Аліни, що після свого одужання буде кликати молодиць у лікарню. Таня з
Аліною розповідали одна одній про своїх дітей. У Толі з дружиною теж є
дитина, донечка. Він часто телефонував їй вечорами. Йому кололи знебол,
і коли він краще себе почував, то дзвонив до мами чи тещі, вона давала
трубку внучці, і я чув, як хлопець кожного разу говорив одні й ті самі
слова.
- Таїсія. Ти Таїсія, так? Та-а-к. Скажи татові, що ти Таїсія. Ну скажи.
І вона казала. А він сміявся.
Кожен поранений чекає моменту, коли його переведуть у
реабілітаційний центр Unbroken. Це означає, що найбільші муки
завершилися. Для хлопців з ампутаціями це свідчить про те, що їхні кукси
достатньо сформовані для початку протезування. А якщо в реабілітологів
будуть сумніви - оформлять лікарняну відпустку й відправлять на місяць
додому. Пацієнти з іншими пораненнями до переведення, як правило,
пройшли якщо не всі, то більшість своїх операцій.
До дня, коли мене перевели на анброукен, я відбув чотири операції.
Попереду ще зняття апарата зовнішньої фіксації з лівого передпліччя,
пересадка нерва з ноги на руку, фіксація переламаної кістки титановою
пластиною, а потім - пересадка шматочка кістки із тазу на переламану
ділянку руки. Але до цих операцій має минути час, тому лікарі відправили
займатись в реабілітаційний центр. Пальці не розгиналися більше місяця,
сухожилля стягнуті, сильна контрактура, мінімальна рухливість. Мене
познайомили з ерготерапевтом Яриною і розпочався довгий етап щоденних
розгинань пальців та болючих відходняків після цього. А також етап нових
сусідів.
Костя виявився майором медичної служби. Щоправда, я дізнався про
це в переддень його виписки. До цього знав лише, що поранення він
отримав у праву нижню кінцівку. На його нозі тепер великий шрам і
пожиттєві проблеми з циркуляцією крові.
Саня воював у Трійці. Поранили на штурмі, ампутація нижче коліна.
- Засів підар і обстріляв мене з калаша, в нозі кілька пулєвих.
Ім’я третього сусіда я так і не запам’ятав, але в нього була поранена
також нога. Він міг за потреби стояти, але не йти - пересувався лише на
кріслі колісному.
Був іще Вася. Він лежав не в нашій палаті, але ми бачилися щодня.
Кожного ранку Вася приїжджав до нас і, поки ми спали, клацав щось на
пульті регулювання ліжком, піднімав комусь спину чи ноги і швидко тікав
на кріслі колісному.
У нього дуже висока ампутація обидвох ніг. Якось я сидів на дивані
поруч із його татом. До нас під’їхав Вася, і тато спитав його, які сигарети
треба купити. Вася витягнув із кишені пачку Мальборо ґолд і дав батьку.
Той покрутив її в руках, повернув іншим боком і почав голосно сміятись.
Показав Васі, і він теж розреготався. Тоді обернув до мене. Поруч із
повідомленням про небезпеку куріння було зображення мертвої людини в
морзі. Фото з такого ракурсу, що видно тільки ноги.
- Олівець.
- Цегла.
- Цегла вже була.
- Коли це?
- Ти ще вчора казала цегла.
- Добре, хай тоді буде цукор.
- Рюкзак.
Вони родом із Сумської області. Село було під окупацією на початку
вторгнення, але звідти швидко вигнали руских. У тьоті Тані пішли воювати
обидвоє синів. У старшого є сім’я, чекає дружина. А молодший, Саша,
неодружений.
Він запускав дрони. Коли в червні 24-го взяв у руки пташку, щоб
помогти їй злетіти, вона раптом вибухнула в руках. Побратими грамотно
надали першу допомогу і швидко його евакуювали. Невдовзі хлопець був у
київській лікарні. Коли тьотя Таня приїхала до нього, їй одразу сказали, що
відірвані руки - це найменша проблема. У Саші був пошкоджений живіт і
тяжкі поранення голови. Він був лежачим і не розмовляв.
- Мені потом врачі сказали, що це тільки моїми молітвами він так
піднявся. Йому просто не давали шансів, йому на повноцінне життя не
давали шансів, мав тільки лежать. А тепер дивись: ходить, говорить,
сміється. Да, я мушу йому всьо помагати, але він викарабкався з
найгіршого. Я молілась за нього каждий Божий день. І я йому всьо врєма
говорила, що ми зможемо.
На анброукені багато пацієнтів, яким власне помагають
викарабкатися, як це сталося із Сашею. Відновлення когнітивних навичок,
навчання людини з основ.
Якийсь чоловік повторює за реабілітологом: “1, 2, 3, 4... ”.
- Що йде далі?
- ...
- Що йде після 4? Ти знаєш, ти знаєш.
- 3, 4... 5.
- Чудова робота!
Він пам’ятає букви, але повністю забув цифри.
Інший пацієнт вміє взяти м’ячика в руку, вміє тримати його і вміє
відпустити. Але не розуміє, як поєднати все це і кинути м’ячика на якусь
відстань уперед.
У грудні 22-го мій побратим отримав складне поранення голови в
Ямполі на Донеччині. Він теж із тих, хто викарабкався. Хоча з того часу
хлопець змінився. Ми бачимо це в його мові, у побудові речень, у погляді.
- Я їхав у медичці і на поворотах чув, як мій мозок бовтається
всередині й торкається шкіри, де нема шматочка черепа.
Його батько, коли провідував мене, сказав так: “Всі поранення
страшні. Всім вам важко, я за всіх молюся. Хлопці без рук, без очей. Але,
знаєш, немає гіршого, як поранення голови. Може би так не казав, якби я
того на власному досвіді не мав. Людина стає іншою, розумієш. Навіть
якщо викарабкається, то стає іншою. Але то нічого, головне, щоб
викарабкалась. Це головне”.
Саші з мамою головне вже вдалося. Інколи він не хоче виходити із
палати, а якось пішов із мамою в торговий центр і налякався ескалатора.
Але то нічого, головне, що він викарабкався. А деколи хлопець сильно
дратується на щось або ображається. Буває, що конкретно на маму. Тоді він
відсувається й обертається лицем до стіни. А мама сідає на край ліжка і
гладить його.
- Синочек, ну ти ж знаєш, що я нічого плохого для тебе не хочу. Ти ж
знаєш, що я за тебе жизнь віддам, якщо буде треба. Ну, вибач мене, вибач,
якщо щось не так сказала. Я іногда не думаю, коли говорю, вибач.
Саша не відштовхує її, не говорить, щоб вона встала з ліжка. Мабуть
розуміє, що все-таки ображається не на неї. І вона це розуміє. Лягає поруч
із сином й говорить:
- Все буде добре, Саш. Просто по-іншому. Так, як було колись, вже
не стане ніколи. Але буде також добре. Просто тепер по-іншому. Ти все
зможеш, я знаю, що ти все зможеш. Ти вже стільки пройшов, із такого
викарабкався... Я вірю, що тобі не просто, синочек, я вірю, як ніхто. Але
ти все зможеш. Чуєш? Я знаю, що ти все зможеш.
Якийсь час вони мовчки лежать. Саша не відкриває очі, а тьотя Таня
гладить його. Потім він у якийсь спосіб дає зрозуміти, що більше не
злиться. Наприклад, просить почухати його або почистити мандаринку.
Тьоті Тані відлягає від серця, коли все налагоджується, це видно з її
обличчя. Вона виконує синове прохання, а потім вони знову чимось
займаються разом. У нього є такий пристрій, схожий на турнікет, який
кріпиться на куксу і має стилет, щоб користуватися телефоном. Саша кладе
телефон собі на зігнуті в колінах ноги і гортає стрічку новин або дивиться
якісь відео чи грає в ігри. Або мама присуває до хлопця стіл із
комп’ютером і вмикає кіно. Або вони двоє лежать і грають в слова.
Починають десь із того місця, на якому закінчили вчора, якщо можуть
пригадати. Якщо ні, хтось із них просто називає випадкове слово і гра
продовжується.
- Корова, - каже Саша.
- Знов на “а”... Альпініст.
- Тигр.
- Ріка.
- Абетка.
- Азбука.
- Алфавіт.
Відтоді, як я потрапив у палату No12 у відділенні хірургії, минуло
вже три місяці. Декілька операцій, довгі тижні реабілітації та психотерапії,
тонни таблеток, десятки поранених, з якими пощастило познайомитись.
Незрячий пацієнт все краще орієнтується в просторі без зору, і я бачу його
на прогулянках із реабілітологом. Когось тепер помічаю з новими
біонічними протезами. Хтось дав бій місяцям лежачого стану і вже ганяє
коридорами на кріслі колісному, як Вова.
Мене дивує, як люди дають собі раду з усім цим, але здається, я вже
трохи зрозумів механіку. Головне - викарабкатися. Тут від лікарів залежить
багато, але не все. Треба мати щось у собі, аби вийти з першого,
найважчого стану. Треба жаги до життя, як би це банально не звучало.
Треба щось перед собою бачити.
А ще кожного тримає чужа боротьба. Важливо мати інших
поранених поряд. Коли я зараз озираюся на перші тижні лікування, то
дивуюсь, як їх витримав. Але в той час я дивився на тих, які поряд. Вова
лежав без двох ніг і жартував про молодиць. Толя жив із питанням
“збережуть чи відріжуть другу ногу?”, але замовляв МакДональдс у
палату. Як я міг бачити їх і скиглити через свої дири в руці? А вони думали
про тих, які втратили більше. А ті - іще про когось. І врешті, всі ми у
найважчі хвилини просто згадуємо побратимів, які не вижили. Один
поранений у Запорізькому госпіталі сказав так: “Воно ж, якщо болить, -
значить живий”.
Люди тримаються за людей і за слова. Кожному потрібен хтось, хто
говоритиме слова у найважчі життєві моменти. Дружина, яка просидить
весь день, розмовляючи із тобою, а потім поставить розкладне ліжко біля
лікарняного ліжка. Брат чи побратим, який щодня дзвонить і питає одне й
те саме, але питає так, що не можеш не відповісти. Мама, яка знає, що
навіть коли ти на неї злишся, то злишся, насправді, зовсім не на неї. І знає,
що тобі точно все вдасться.
Лежать у наших госпітальних палатах наші поранені солдати. І хтось
сидить при кожному й говорить. А якщо немає людини при твоєму ліжку,
то завжди є хтось на сусідньому. Який також бореться. І рівняється на тебе
так, як ти на нього. І говорить із тобою.
На другому поверсі лікарні святого Пантелеймона є великий хол із
м’якими диванчиками, маленькими столиками, аптеками, кав’ярнями і
капличкою. Пацієнти, які можуть покидати палати, часто приймають тут
відвідувачів.
Минає мій другий місяць на анброукені. Увечері приїздить Мар’яна і
ми замовляємо собі на другий поверх яку-небудь піцу, бургери або щось
інше, за чим скучилося на фронті. Ось ми сидимо на диванчику перед
самою капличкою, неподалік від сходів та ліфтів. Перед нами стоїть
ялинка, до неї прямує маленька дівчинка і вигукує щось, показуючи на
іграшки. Її забирає дружина Толі. Я розвертаюся і бачу його на кріслі
колісному, з усмішкою та загіпсованою ногою. Ми киваємо один одному,
до Толі наближається старша жінка, а потім дружина з дитиною і вони
разом йдуть до вільних диванів. Дівчинка бігає біля крісла колісного.
- Ти Таїсія? - питає чоловік. - Доню, ти Таїсія? Скажи таткові, що ти
Таїсія.
І вона каже. А він сміється.

P.S.
Через декілька місяців після написання цього тексту, я зустрів у
коридорі анброукену тьотю Таню. Вони зі Сашею щойно повернулися
після місячної відпустки. Поселилися в соціальному житлі у Львові,
провідали батька в рідному селі, відволіклись від лікарняного життя. Тьотя
Таня провела мене в нову палату Саші, й вони показали велику красиву
медаль. Друге місце на Всеукраїнських змаганнях із тенісу серед учасників
з ампутаціями рук. Це перша спортивна нагорода Саші після поранення.
Перше із багатьох досягнень, які Саша здобуде в новому житті.