У цю останню ніч з’ясовується, що я став завеликим для свого дитячого ліжка: мої кінцівки звисають через край i, з кожним поворотом, труться об запаковану в пластик тумбу для телевізора та прозорі мішки з запасними простирадлами з моєї старої кімнати батьки зробили тепер склад. Я не можу заснути, бо мій батько всі ці роки ще досі не вмикає опалення ніколи, незалежно від пори року. Клапті холоду огортають спочатку мізинці на ногах, потім великі пальці. Я встаю з ліжка і, перестрибуючи по підлозі з однієї ноги на іншу, через коридор прямую до батьківської спальні.
Не хочеш поговорити трохи, фа?1 запитує мама, коли бачить мене − наполовину нідерландською, наполовину веньчжоуcькою, нашим діалектoм китайської. Я сідаю на край її ліжка. Ми беремо, як це часто робимо, старі фотоальбоми, дивимося на фотографії з минулого і сміємося над високими зачіскaми моєї мами, моїми занадто короткими штанами, вузьким, витягнутим обличчям мого все ще худорлявого батька, і тим довгим шкіряним червоно-коричневим плащем, який він носив у моєму рідному місті Мідделбурзі, і який мама хотіла минулого разу віддати мені («Приміряй це, приміряй і покажися татові, як він пишатиметься»), але трохи сутенерським за західними стандартами; сміємося над розмитим фото моєї мами, зляканої чимось поза кадром. Ми передивляємося до тих пір, поки обом не набридає думати про минуле.
Наступного ранку я крадуся будинком, як грабіжник, що заблукав, шукаючи щось поїсти перед поверненням до Амстердаму. О пів на восьму я вже прокинувся. Мій батько асоціює ранній підйом з важкою роботою, тому в моїй дитячій кімнаті ніколи не було штор. У нинішній час він сам прокидається десь біля одинадцятої години.
Мій одяг пахне прогірклим фрітюром, бо вчора я знову допомагав смажити картоплю фрі, кіпкорн3 та фрикадельки в архетиповій нідерландській закусочній, розташованій на нижньому поверсі будинку, тут у Тілбурзі. Мої батьки тримають закусочну аж iз 1994 року. Але це скоро зміниться: вони збираються виставити кафетерій «Дружба» на продаж і переїхати з Тілбурга до Роттердама. Працювати сімдесят годин на тиждень стає для них забагато, і Роттердам, з його китайськими крамницями, видався їм ідеальним місцем.
Коли вони нещодавно розповіли мені про це, я потай зітхнув з полегшенням. Кафетерій моїх батьків це місце, де мої черевики наливаються свинцем, місце, яке лише через близькість мого дитинства здається мені в'язницею, нічним жахом, наповненим двоголовими масками, ранніми підйомами, виживанням, прошмиганням навшпиньки по холодній підлозі, щоб встигнути втекти.
Це ті будинок і закусочна, де я ніколи не міг бути самим собою, місце, де я не міг відкритися, де «сидів у шафі». Коридор від кухні до закусочної, де я почув від свого батька, що геї «брудні». Це місце, де ми були завжди для решти нідерландців «тими китайцями із закусочної». Тут я завжди був тим, ким не хотів бути: брудним, не нідерландцем. Саме тому тут я навчився соромитися всього китайського і геїв усе для того, аби бути хоч трохи схожим на інших. Не можу дочекатися, коли мої батьки залишать кафетерій, піднімуть якір і попливуть геть.
У дверях з'являється мама, в піжамі, і розігріває мені товстий шматок домашнього пирога з зеленою цибулею і свинячим жиром, який традиційно готують в її рідному місті Веньчжоу, хоча я зазвичай їм легкий сніданок.
Zuo loe! Chi! каже вона.
«Сідай. Їж».
Ці сцени можуть здатися милими. Але за останні чотири роки я рідко по-справжньому розмовляв зі своїми батьками. Як дистанційовані верхівки дерев,4 ми спілкуємося, не розуміючи один одного. Мої стосунки з батьками схожі на стосунки з моїм стоматологом-гігієністом: щоразу на прийомі в нього, я почуваюся винним, викритим, i хочу продемонструвати, що можу подбати про себе − але щоразу з-поміж моїх зубів вишкрібають якісь дрібнички. Я сподівався, що після мого камінг-ауту чотири роки тому вони нарешті знайдуть час, щоб взнати мене краще. Але та розмова тільки показала, наскільки великою насправді є дистанція між нами.
Мої батьки роками платили за оренду моєї студентської кімнати, а також за всю мою освіту та шкільні підручники, щоб мати змогу визначати, яким має бути моє життя згідно з їхніми правилами та очікуваннями. Наприклад, стати успішним і жити гетеронормативним життям. Після того, як я відкрився, мої батьки, можливо, знають більше про те, ким я є, але не про мене. Багато невисловлених, неозвучених речей зависає між нами, і ми просто мовчки дивимося на це. Зараз батьки вже не питають, чи є у мене дівчина, але й не питають, чи є в моєму житті хлопець.
Я мовчки снідаю, мовчки цілую маму і мовчки йду на вокзал.
На вокзалі Тілбург Централ повз мене проходить китаєць років шістдесяти. Його спина згорблена, зморшки збігаються докупи навколо сухого колодязя губ. Він дріботить y стареньких кросівках під спортивними штанами «Адідас», які явно купив без примірки. Підсвідомо я хочу відвести погляд, але той чоловік прудкіший: його насторожений погляд стріляє вниз, перш ніж він минає мене, змушуючи мене ненадовго втупитися в його лисіючу маківку, схожу на смажене яйце, жовток якого вилився в гарне жовте озерце.
Я згадую, що розповідав Андре Александер, чорношкірий британець, у якого я колись брав інтерв'ю. Він жив у Ченду, місті в центральному Китаї, де на той час мешкало ще небагато емігрантів. У Ченду Андре вітався з кожним на вулиці, хто також був чорношкірим, кивком: «Я бачу тебе, я признаю тебе». Але я сам силою звички завжди трохи ігнорую інших китайських нідерландців, можливо, через страх, що люди подумають, що ми знаємося. Можливо, я боюся, що їхня китайськість передасться мені, якщо ми стоятимемо поряд.
У дитинстві я знав небагато інших китайських нідерландців, таких як я, що виросли в Нідерландах з батьками-китайцями. Тим часом в Нідерландах за даними центрального бюро статистики на початок 2019 проживало близько 100 000 китайців першого та другого поколінь, що робить їх п'ятою за чисельністю групою незахідних мігрантів у Нідерландах. Сюди відносяться китайці з Китаю (близько 75%), Гонконгу та Макао (19%) i Тайваню (4%). На додачу до цих 96600, є також китайські іммігранти (і їхні діти) з Індонезії, Суринаму, Сингапуру, Малайзії, В'єтнаму, М'янми та Лаосу. Це помітно велика кількість.
Крім того, вони живуть тут довше, ніж я думав. Китайські торгiвці з провінції Чжецзян (рідної провінції моїх батьків) приїхали до Європи через Сибір ще наприкінці ХІХ століття, китайці допомагали рити окопи на півночі Франції під час Першої світової війни. Москва, Париж,
Марсель, Ліверпуль і Лондон були важливими місцями їхнього поселення. У 1911 році дешеві китайські робітники, переважно з Гонконгу та його околиць, прибули до Роттердама, щоб заступити страйкуючих нідерландських моряків.
Більшість з них втратили роботу в Нідерландах після краху фондового ринку в 1929 році; лише кілька сотень китайців вижили тут після Другої світової війни, завдяки розвитку китайсько-індійського ресторанної справи.2 Успіх цієї формули приваблював нових китайців, і кількість ресторанів, якими володіли китайські мігранти, стрімко зросла.
Мої батьки приїхали сюди з великою міграційною хвилею 1970-х і 1980-х років. Це було після кінця комуністичного та ізоляційного режиму Мао Цзедуна, після чого країна Китай стала все більш відкритою до зовнішнього світу, торгівлі та міграції. Ці гастарбайтери привозили також свої сім'ї. Тоді ще було дуже ефективним називати причиною міграції «возз'єднання сім'ї».
Більшість китайських нідерландців живуть зараз у великих містах, таких, як Роттердам, Амстердам і Гаага, але багато з них розселилися по всій країні. Я сам виріс у Мідделбурзі, потім переїхав до Гooхергайде, а потім до Тілбурга. Окрім моєї сім'ї, в дитинстві я не розмовляв з іншим китайським голландцем більше п'яти хвилин.
В моїй уяві китайські чоловіки були товстими бізнесменами в тісних костюмах у смужку та окулярах, стояли на вулиці з калькулятором в одній руці і пачкою паперових грошей в іншій, голосно вигукуючи суми в мобільні телефони не нідерландською, а мандаринським діалектом китайської мови. Жінки належали до типу «гейша», які на все кивали «так», а потім вклонялися, щоб показати, наскільки вони покірні, подаючи тарілку рису з собачатиною. Або, навпаки, вони були мамами-тигрицями: строгими азійськими матерями, які стоять з капцями в руках, готові відлупцювати своїх дітей по вухах, поки ті вивчають граматичні правила однієї з зулуських мов напам'ять, грають на піаніно і ставлять всім шах і мат; і бажано все одночасно.
А найгірше - це коли ти, як я в компанії, регулярно є єдиним представником чогось (у моєму випадку - «китайця», іноді «гея», іноді «лаконічного нитикa»), ти автоматично стаєш речником цього «чогось». На мене завжди дивляться, коли мова заходить, скажімо, про китайські ресторани, чи китайську кухню, чи поїздки до Китаю, тому що в інших склалося певне враження про мене. Як у моєї мами, якаякось напівжартома, напівгордо сказала мені: ти можеш відчувати себе цілком західним всередині, але для зовнішнього світу ти залишаєшся китайцем. Назавжди «жовтим» зовні і «білим» всередині. Бананoм, іншими словами.
Я знаю, що такого типу (інтерналізовані) стереотипні думки можуть бути шкідливими. Вони провокують дискримінацію, змушують мене соромитися цієї частини себе, і як наслідок, триматися від китайців подалі. Через це я почуваюcя грабіжником, що заблукав не тільки в будинку мого дитинства, але й у всій китайсько-нідерландській спільноті.
Чому я повинен жити з цим соромом? Я все життя жив подвійним життям: одним, в якому я все робив якомога більш «по-нідерландськи» зі своїми однокласниками слухав західну поп-музику і відривався на вечірках, та іншим - в домі моїх батьків, де я їв «дивні» страви з медузами чи морськими огірками і годинами допомагав готувати соус сате і скручувати спрінг-роли; життя, про яке ніхто ззовні не знав.
Влітку 2016 року на прохання газети Volkskrant я написав історію про те, як ми з мамою разом їздили в подорож до Китаю. Я вже півроку як був відкритим геєм, але вона все одно намагалася познайомити мене з китаянкою в Шанхаї.
Коли стаття була опублікована, я отримав багато повідомлень і відгуків від інших молодих китайських нідерландців з вищою освітою і без неї, гетеросексуалів і геїв. Молоді люди писали мені, що почуваються побаченими і почутими, розповідали, що вони впізнають абсурдні очікування моїх батьків, і що вони нарешті можуть, як діти китайських мігрантів пояснити своїм рідним власні емоції. Ми належимо до покоління, яке народилося і виросло тут, якому доводиться маневрувати між двома світами, двома життями: тим, в якому ми виросли, і тим, яке ми успадкували від наших батьків.
Ці реакції читачів допомогли мені зрозуміти, як багато спільного я насправді маю з іншими людьми, і що ми розуміємо одне одного без зайвих пояснень. «Якби я тільки прочитав твою історію раніше, коли був молодим, написав мені хтось, тоді б я побачив, що я не один такий».
Так, мені б теж хотілося, щоб було більше статей і книжок про досвід, y яких я міг би впізнати себе, які навчили б мене не соромитися тієї китайської частини себе. І тепер, коли ці думки прийшли мені в голову, їх неможливо зупинити. Ніби я розпакував коробки з речами і вони більше не поміщаються, коли я хочу запакувати їх назад.
Настав час для наступного кроку, думаю я, знову озираючись на того китайця в старих кросівках. З наближенням переїзду моїх батьків з будинку, де я виріс у соромі, я розумію, що настав той особливий час відучитися від цього сорому. Настав час дослідити, звідки береться цей сором, в надії, що інші (дитина, якою я колись був сам) зможуть його впізнати, відчують, що вони не самотні.
Як «банан», як дитина мігранта, як людина, але також як журналіст, я все більше і більше помічаю, наскільки великий вплив міграції та зростання в домінуючій нідерландській культурі на людей. І водночас я бачу, як мало уваги приділяється другому поколінню нідерландців китайського походження в засобах масової інформації та національній політиці - настільки мало, що навіть у мене, нідерландця китайського походження, склалося кліше-уявлення про інших нідерландців китайського походження. Це має змінитися. Я не дуже добре знаю своїх власних батьків і розумію, які наслідки це має для мого уявлення про інших китайців: воно одновимірне. І тепер, коли моя мама і мій батько старіють (і коли я сам стаю старшим), я все більше і більше думаю, як і будь-яка дитина своїх батьків, напевно: я маю зберегти те, що ще можу зберегти, пам'ятати те, що ще можу пам'ятати, пережити, втримати, зануритися, поки ми з ними ще насолоджуємося цим життям.
Примітки перекладача:
1. Тут милий, любий.
2. Китайці, які приїхали до Нідерландів у 1950-х роках, принесли з собою поєднання китайсько-індійської кухні у ресторанну справу.
3. куряча ковбаска зі хрумкою скоринкою.
4. Сором'язливість крони (англ. crown shyness) — це феномен, який спостерігається у деяких видів дерев, коли крони повністю розвинених дерев не торкаються одна одної, формуючи намет лісу з каналами-прогалинами, соціальне дістанціонування.
